Дискусії, обговорення статей Поштова адреса, телефони Інформація про журнал
Останній номер Номери минулих років Готуються до друку Автори статей Конкурси публікацій Передплата та представництва Вимоги до статей
Українська мова English

 

ІІI Національний конкурс публікацій
на теми керамології, гончарства, кераміки
«КеГоКе – 2009»

X номінація:

КерамҐАНДЖ
(публікації з нікчемними керамологічними сюжетами)

Критерії оцінювання:
1. Нефахове висвітлення проблем керамології, гончарства, кераміки.
2. Відсутність фахового атрибутування керамологічних матеріалів.
3. Відсутність фахового атрибутування опублікованих керамологічних матеріалів.
4. Фальсифікація фактів.
5. Крайній суб'єктивізм, несумісний з науковою істиною.
6. Кон'юнктурність.

 


Клименко О.О.
Ганжа Олександр Дорофійович
// Енциклопедія Сучасної України. –
К.: Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2006. – Т.5. – С.370.


Подано відомості про творчість гончаря із села Жорнище Іллінецького району Вінницької області Олександра Ганжу (1905–1982). У невеликій енциклопедичній статті є багато невірних і спотворених відомостей про творчість майстра. Зокрема про те, немовби:
• він навчився гончарної майстерності в батька; насправді ж – у сусіда;
• у 1930-х роках «ліпив фігурні посудини у вигляді тварин, скульптурні зображення людей»; насправді ж у той час він нічого подібного не робив;
• «після 2-ї світ. війни ліпив і виточував на гончар. крузі скульптури людей, декоруючи розписом або ритуванням, іноді вкривав поливою»; насправді ж Олександр Ганжа під примусом сина почав ліпити окремі скульптурні твори тільки близько 1972 року, мальовкою їх ніколи не оздоблював;
• у 1930-ті роки виготовив твір «Чоловік зі складеними руками»; насправді його виготовлено в 1960-ті роки сином гончаря;
• 1946 року виготовив твір «Сусід»; насправді його зробив на початку 1970-х років син гончаря;
• у 1950-ті роки виготовив твори «Я і жінка моя», «Автопортрет», «Різник із Немирова»; насправді їх зробив на початку 1970-х років син гончаря;
• у 1960-ті роки виготовив твори «Віл», «Гра бандуриста»; насправді їх зробив на початку 1970-х років син гончаря;
• у 1960-ті роки виготовив свічник «Білий вершник»; насправді його зробив на початку 1970-х років син гончаря;
• виготовив твори «Жорницькі музики», «Чоловік і жінка», «Сім’я», «Сурмачі», «Вершник», «Лев», «Виводжу коней», «Чоловік-глечик»; насправді їх зробив син гончаря;
• 2005 року побачив світ каталог «Митець із Жорнищ», проте такого видання в жодній книгозбірні України виявити не вдалося.
Статтю проілюстровано фото твору «Чоловік і жінка», автором якого є не Олександр Ганжа, а його син Петро.



Малина Валерій.
Народне мистецтво Півдня України: Кінець ХІХ – початок ХХ століття
.
Миколаїв: Художній крам, 2006. – 447 с.

Монографію присвячено маловивченій галузі української культури – народному мистецтву Півдня України. Один із розділів – «Керамічний комплекс» – містить відомості про гончарство населення означеного регіону, проте викладені вони поверхово й хаотично, більшість фактів спотворені, або й зовсім неправдиві. Підрозділ має загальний характер, матеріали містять значну кількість неточностей та помилок, недоведених тверджень.
У тексті практично відсутня інформація як про історичний розвиток гончарства, так і про окремі гончарні осередки регіону. Переважну більшість згадок про місцеве гончарство подано з посиланням на Миколаївську й частково на Одеську області, хоча Південь України включає в себе ще й Запорізьку, Одеську, Херсонську, Дніпропетровську, частину Кіровоградської та Луганської областей, АР Крим.
На жаль, матеріали з цих інших областей у книзі відсутні.
Класифікацію гончарних виробів за морфологією та типологією, про яку автор писав у вступі, так і не було здійснено: подано лише опис традиційних типів посуду, щоправда вкрай нефахово.
Не з’ясовано ані регіональні, ані хронологічні, ані етнічні, ані технологічні особливості гончарних виробів досліджуваного регіону. Слабко орієнтується автор і в гончарній термінології. Подано місцеві назви глиняних виробів та їх частин, інструментів, елементів декору та оздоблення, проте відсутні посилання на джерела цих відомостей. Частину термінів автор просто вигадав.
Опубліковані малюнки (переважна їх більшість не має ніякого відношення ні до регіону, ні до періоду дослідження, окресленого в назві) не дають уявлення про «керамічний комплекс» Півдня України. Окрім цього відсутнє фахове атрибутування опублікованих у монографії глиняних виробів.
Має місце кон’юнктурність, антиукраїнська політична заангажованість і свідома фальсифікація фактів, зокрема твориться й популяризується вигадка автора про існування на півдні України російського та болгарського гончарства. Книга поширює хибні, спотворені уявлення про традиційну культуру, ремесла й народне мистецтво південних українців, силоміць зрівнюючи її з культурою емігрантських анклавів.
Практично кожен абзац підрозділу «Керамічний комплекс» викликає більше запитань, аніж дає відповідей. Отже, дрімуча некомпетентність автора в тлумаченні гончарних матеріалів, помітна фахівцям-керамологам, пересічних читачів тільки збиває з пантелику і вводить в оману, а подана інформація дезінформує суспільство, оскільки зовсім не відтворює картину загального розвитку гончарства в регіоні, не дає правдивого уявлення про типологію та морфологію південноукраїнських гончарних виробів, не показує місце й значення гончарства в системі народного мистецтва унікального за своєю історією та культурою регіону України.



Мельничук Лідія.

Від роду до народу, від народу до роду: Народознавчі студії. Спогади друзів, колег, однодумців.

– Вінниця: Книга-Вега, 2006. – К.1. – 240 с.

До книги увійшли статті доктора історичних наук, викладача Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Лідії Мельничук, переважно з історії та історіографії подільського гончарства, а також спогади про дослідницю.
Збірник наукових праць прикметний нефаховим висвітленням окремих проблем керамології й гончарства. Наявна кон’юнктурність, пов’язана з громадською та викладацькою діяльністю авторки. Деякі історичні факти відверто фальсифіковано. Неодноразово подаються неіснуючі або перекручені архівні одиниці в посиланнях. У статтях міститься і вражаючий плагіат. Наприклад, загальновідомі тексти, дослівно запозичені з класичного дослідження керамолога Лідії Шульгиної «Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі» (1929), масово й послідовно видаються за особисті польові матеріали, начебто отримані під час польових експедицій упродовж 1990-х років. Наполегливо проводиться думка, немовби саме авторка зафіксувала всю цю унікальну інформацію про стародавні звичаї й обряди подільських гончарів, їх обрядовий посуд, вірування, і є її першовідкривачем. У книзі також має місце ігнорування наукової етики та беззастережне приписування собі чужих наукових заслуг. Керамологічними публікаціями авторки створено вкрай небезпечний прецедент «легалізації» плагіату, що несумісно з науковою діяльністю й поступом сучасної керамології.



Мойсеєнко Валентин.
Хрест із півмісяцем – вічнії символи: Ілюстрована історія символів України
(Науково-пошукове видання).

– К.: Оранта, Майстерня книги, 2006. – 128 с.: іл.

Книга – видання науково-популярного характеру. Автор залучив для обґрунтування власних теорій глиняні вироби різних археологічних культур та довільно ними оперує, висловлюючи нічим не підтверджені припущення та голослівні висновки. Зокрема, задекларував з’ясування символіки хреста, однак з усіх можливих інтерпретацій цього символу вибрав лише одну, джерело якої – у шумерській ідеографіці. При цьому механічно, у відриві від конкретики, екстраполював власну версію на всі зображення хрестів та хрестоподібних знаків і композицій в етнографічних, археологічних, керамологічних матеріалах. Аналогічно витлумачено символічне значення півмісяця та решітки.
Автор опублікував глиняні вироби доби енеоліту, заліза, античності та сучасності, як правило, запозичаючи їх із різних науково-популярних видань та інших вторинних джерел, добираючи їх без будь-якої системності, без атрибутування й аналізу, приписуючи їм спадкоємність та спільну семантику декору. У книзі виявлено безліч помилок у атрибутуванні етнографічної кераміки. Зокрема:
• на іл.96 зображено косівський дзбанок (глечик), а в анотації стверджується, немовби це «горщик»; під ілюстрацією також зазначено, немовби посудину виготовлено в ХІХ – на початку ХХ століття, а в переліку ілюстрацій – у ХІХ столітті; насправді ж дзбанок виготовлено наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття [с.127, 103];
• на іл.95 косівський свічник датовано усім ХІХ століттям; насправді ж його виготовлено впродовж останньої третини ХІХ – на початку ХХ століття [с.126];
• на с.93-94 зображено кахлі, які датовано «ХІХ ст.»; насправді ж їх виготовлено впродовж кінця ХІХ – початку ХХ століття;
• на с.122-123 зображено косівські миски, які датовано ХІХ – початком ХХ століття; насправді ж їх виготовлено впродовж останньої третини ХІХ – першої чверті ХХ століття;
• стверджується, немовби зображені на с.62-63 миски походять з Гуцульщини та Покуття й датуються ХІХ століттям; насправді ж вони походять тільки з Покуття й датуються кінцем ХІХ – початком ХХ століття;
• стверджується, немовби зображені на с.64-67 кахлі з походять з Гуцульщини та Покуття й датуються XVIII–ХІХ століттями; насправді ж вони походять тільки з Гуцульщини й датуються останньою третиною ХІХ – першою чвертю ХХ століття;
• іл.14-15 зі с.44 у фрагментованому вигляді перенесено ще й на с.70, причому механічно, навіть без зміни їх нумерації (вище йде іл.56, потім іл.14 та іл.15,
а далі – іл.57); у переліку ілюстрацій на с.39 цих фото взагалі не згадано; під іл.15 на с.44 є фрагмент етикетки з датою «4200-3400 до Р.Х.», а в підписові там же, зробленому автором, датування змінено до «V тис. до н.е.».
Автор для підтвердження своїх висновків використав переважно трипільську кераміку з приватних колекцій «Платар» та Олександра Поліщука. Датування цих виробів, а іноді й автентичність, у науковців викликають сумніви.
Автор також повністю проігнорував будь-які елементи фахового підходу до аналізу символів та їх історії, що не викликає подиву, адже автор, як свідчать переліки використаної літератури, незнайомий із серйозними науковими працями з символістики, археології, керамології.
Некоректно використовуючи дані палеографії, історії, міфології, автор робить більше ніж сумнівні висновки в царині української етнопсихології, суб’єктивно переносить на стародавні культури власні екопацифістські та глобалістичні переконання.
Книга має ознаки кон’юнктурності, викликані запобіганням автора перед можновладцями й багатіями, які колекціонують старожитності.



 

НА ПОЧАТОК

| ПОТОЧНИЙ № | МАЙБУТНІ № | КОНКУРСИ | ПЕРЕДПЛАТА | АВТОРАМ | ДИСКУСІЇ | КОНТАКТИ | ПРО ЖУРНАЛ |

© Інститут керамології — відділення Інституту народознавства НАН України
© Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному