Коваленко Оксана.
Технологія виготовлення люльок ХVІІ–ХVІІІ ст. (за матеріалами з Полтавщини)
// Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р.:
Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам‘яток.
– Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.62-74.

Відтворено технологічний процес виготовлення українських люльок ХVII–ХVIIІ століть за матеріалами, знайденими на території Полтавщини (здобуті під час археологічних розкопок, розвідок, випадкові знахідки, експонати музейних збірок), виділено його послідовні етапи (підготовка сировини, формування виробу, обробка поверхні та декорування, сушіння, випалювання). Охарактеризовано способи виготовлення люльок за допомогою двочастинних форм, гончарювання та ліплення. Подано результати експерименту з виготовлення люльок в лабораторії Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному. Значну увагу звернено на способи декорування полтавських люльок зазначеного періоду (відтискування коліщатком, ритування, штампування, ангобування, відтиск рельєфного орнаменту у формі).
Статтю проілюстровано малюнками глиняних люльок ХVII – ХVIIІ століть з фондів Полтавського краєзнавчого музею та таблицями типів їх орнаментів.

Кошовий Олег.
Кераміка
// Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат.
– Львів: Інститут народознавства НАН України, 2006.
– Т.ІІ: Етнологія та мистецтвознавство. – С.766-788.

Про етногенетичні особливості та розвиток народної кераміки Українських Карпат; про її роль у вивченні етнічної історії регіону. Стисло подано історію окремих гончарних осередків досліджуваного регіону, зокрема Косова, Кутів, Пістиня, Коломиї. Названо давні гончарні осередки бойківської території Прикарпаття, Закарпаття, Підкарпаття і Східного підгірського Прикарпаття; лемківської території Галицького Прикарпаття й Закарпаття. Повідомлено про найдавніші зразки карпатської кераміки.
Охарактеризовано різні типи глиняних виробів Українських Карпат ХІХ–ХХ століть. Акцентовано увагу на техніках формування та оздоблення, типології, морфології, функціональному призначенні посуду, зокрема мисок, макітер, цідильників, ринок, горщиків, глеків тощо. Виокремлено інформацію про кахлі Українських Карпат, зокрема вироби косівських майстрів.
Ретельно простежено етногенетичні зв’язки глиняного посуду досліджуваного регіону із загальноукраїнськими традиціями народної кераміки, що виявляються за схожістю технології виготовлення, спільністю форм і традицій декорування. Акцентовано увагу на відмінностях декоративних систем бойківської, лемківської, гуцульської кераміки й зауважено, що проявилися вони в більш пізній період часу, а саме від середини ХVІІІ століття, а також зазначено, що процес оформлення й впровадження їх у вжиток, який припав на межу ХVІІІ–ХІХ століть, був пов’язаний з поширенням різних видів гончарної мальовки.
Статтю проілюстровано фото глиняних виробів карпатських регіонів України.

Штанкіна Ірина.
Батуринські кахлі кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст.
// Народознавчі зошити. – 2006. – №1-2. – С.73-83.

Про значну колекцію кахель, сформовану під час археологічних досліджень Батурина, яка зберігається у фондах Батуринського історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» та Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського. Висвітлено історію рельєфних поліхромних і монохромних кахель, датованих кінцем ХVІІ – початком ХVІІІ століття. Охарактеризовано кахельні печі, проведено аналогії зі спорудами даного типу, виявленими на територіях Білорусі та Росії. Згадано про важливу роль поліхромних плиток для підлоги в організації інтер’єру. Подано інформацію про теракотові кахлі; простежено історію їх появи в батуринському кахельному виробництві. Акцентовано увагу на декоруванні кахель, зокрема ґрунтовно проаналізовано основні мотиви й орнаментальні композиції. Зроблено висновок про вплив бароково-ренесансних традицій у батуринському кахлярстві.
Висловлено припущення, що батуринські кахлі виготовляли на замовлення Івана Мазепи запрошені майстри із залученням місцевих ремісників; запозичені навички приїжджих майстрів стали передумовою розвитку батуринського виробництва полив’яної кераміки. Окрім того, авторка гадає, що аналогії в кахлярстві на основі форми та декору можуть свідчити про активну міграцію готових виробів і матриць, але зазначила, що метод пошуку аналогій може бути придатний лише для порівняння й не дає можливості зробити висновок про походження виробів.
До статті подано ілюстрації фрагментів кахель кінця ХVІІ – початку ХVІІІ століття.

Щербань А.Л.
Глиняні кружала та котушкоподібні вироби з Більського городища
(аналіз гіпотези В.О.Городцова)
// Більське городище та його округа: до 100-річчя початку польових досліджень.
– К.: Шлях, 2006. – С.116-119.

Проаналізовано гіпотезу видатного російського археолога та керамолога Василя Городцова про призначення глиняних кружал і котушкоподібних виробів з Більського городища (Полтавщина) як застібок для одягу на основі матеріалів розкопок ученого та знахідок 1950-х – початку 2000-х років. Зроблено висновок, що, загалом вона є хибною. Після дослідження слідів спрацьованості на досліджуваних виробах та проведення експериментів висловлено авторську версію щодо їх призначення, зокрема про те, що переважну більшість кружал з Більського городища використовували під час прядіння ниток за допомогою веретена, а на котушкоподібні вироби намотували нитки.

Щербань А.Л., Рахно К.Ю.
Глиняні черпаки початку доби раннього заліза з пам’яток поблизу Диканьки
// Археологічний літопис Лівобережної України. – 2006. – №2. – С.29-36.

Уперше проаналізовано форми, технологію виготовлення та декорування глиняних ліплених черпаків, фрагменти яких знайдено під час археологічних розвідок на ранньоскіфських поселеннях поблизу селища Диканька (Полтавщина). Звернено увагу на їх конструктивні особливості, зокрема моделювання вух. Виявлено, що більшість таких виробів мали лисковану поверхню чорного кольору та складні ритовані орнаменти. Характерною їх прикметою є геометричні візерунки – прямі й хвилясті лінії, трикутники, ромби, «мальтійські хрести», розташовані у шаховому порядку квадрати. Простежено культове значення цього виду посуду, який досить часто зустрічається на пам’ятках початку доби раннього заліза Дніпровського Лісостепового Лівобережжя. Деякі знахідки особливо виразно вказують на використання черпаків місцевим населенням для культових узлиттів. Задля того, щоб уточнити призначення знайдених виробів, проведено керамологічний експеримент з їх моделювання та проаналізовано в широкому порівняльному контексті семантику їх декору. Уперше в українській науці для з’ясування ролі й місця глиняних черпаків у побуті та культурі скіфської доби залучено типологічні паралелі, які виявлено в культурі Стародавньої Індії. Культове призначення й космологічну семантику ковшів розкривають ведійські поховальні гімни та давні індоарійські обрядові тексти. Послідовно простежено відповідники цим уявленням у жрецькій практиці скіфів, саків та усунів, євразійському шаманізмі, а також осетинському епосі та традиційній культурі осетинів, яка зберегла чимало реліктів скіфського часу. На цій підставі зроблено висновок, що ковші та черпаки могли слугувати як жрецькі та шаманські атрибути, які в індоарійській, давньоіранській і деяких інших культурах наділялися дуже високим знаковим статусом і були задіяні в міфологічному творчому акті. Аналіз орнаментики на тлі етнографічних паралелей та даних стародавніх писемних джерел підтверджує гіпотезу про їх причетність до хліборобських обрядодій і релігійних уявлень населення доби раннього заліза.

Щербань Олена.
Діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1925–1932 рр.)
// Полтавський краєзнавчий музей: Збірник наукових статей 2005 р.:
Маловідомі сторінки історії, музеєзнавство, охорона пам’яток.
– Полтава: Дивосвіт, 2006. – С.193-206.

Про діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи впродовж 1925 – 1932 років, про яку досі в науковій та науково-популярній літературі траплялися лише окремі згадки. Відтворено історію функціонування закладу, з’ясовано його мету, проаналізовано навчальні програми, методику викладання гончарства, вплив на гончарний промисел Опішного. Згадано імена керамологів (Юрія Лащука, Віктора Міщанина), мистецтвознавців (Віталія Ханка, Олени Клименко). Подано спогади колишнього учня школи Василя Бабанського та визначної опішнянської малювальниці Мотрони Назарчук. Названо імена викладачів (Івана Бойченка, Івана Гопкала, Куца, Сітка, Петра Шумейка, Івана Ксьонзенка, Петра Кононенка, Ольги Бойченко); учнів школи (Наталі Оначко, Олени Кононенко, Анастасії Калюжної, Федора Касали, Федора Зуба, Івана Германа, Андрія Зелененького, Миколи Пилипенка, Трохима Демченка); гончарів, які працювали в гончарній майстерні, що діяла при школі наприкінці 1920-х років (Петра Хоменка, Олексія Рєпки, Семена Хлоня, Івана Білика, Семена Животовського, Наталі Оначко, Марії Кришталь, Марії Городничої, Зінаїди Линник, Мотрони Каші); гончарів, які працювали в артілі «Художній керамік», створеної на базі гончарної майстерні (Петра Хоменка, Івана Козака, Степана Отченашка, Наталі Оначко, Марії Кришталь, Івана Білика, Наталі Боцьви, Миколи Пилипенка, Анатолія Шкурпели). Введено до наукового обігу значну кількість нових джерел, віднайдених під час польових експедицій по Опішному, керамологічних експедицій до архівів та музеїв Києва й Полтави.