Керамологічні сюжети
в постсовєтській археологічній науковій літературі:
домінанта профанного

Подано аналіз керамологічних сюжетів і професійної мови археологів в українській археологічній літературі на прикладі статей у фаховому журналі «Археологія» за 2003-й рік. Метою дослідження було з’ясування їх відповідності сучасному рівню розвитку керамологічної науки. Звертається увага на накопичені в археології хибні уявлення та стереотипи, на типові помилки в означуванні явищ та предметів гончарства. Виявлено відсутність уніфікованої термінологічної системи для опису глиняних виробів і поставлено проблему верифікації керамологічної термінології

Ключові слова: керамологія, археологія, гончарство, кераміка, термінологія

Ознакою поступального розвитку будь­якої галузі наукових знань є не лише безупинне накопичення нових матеріалів, зростання чисельності науковців, розширення актуальної проблематики, а й удосконалення наукового поняттєвого апарату. На жаль, остання умова ще не стала прикметною для археологічної науки, в якій і досі «комфортно» почуваються багато спотворених термінів для означення тих чи інших історичних явищ, предметів матеріальної культури. Саме тому фахівці і вважають з­поміж основних недоліків сучасної археології – «невпорядкованість археологічної термінології; неточні або спотворені (внаслідок професійної некомпетентності) запозичення даних і неперевірених гіпотез із суміжних щодо археології джерел» [38, с.77]. При цьому найбільший подив викликає небажання чільних представників археології зважати на окремі неточності, про які час від часу пишуть представники споріднених спеціальностей [25, с.7­9; 26, с.15­17; 27]. Більшість археологів до зауважень фахівців суміжних історичних дисциплін ставляться скептично. Усвідомлюючи недосконалість термінологічного апарату сучасної археології, за допомогою якого означуються явища гончарської культури, вони продовжують ставитися до власних термінологічних «покручів», словами Л.Т.Яблонського, як до «невинних «професійно­жаргонних» пустощів» [38, с.75].

Загальновідомо, що специфікою професії археолога є універсалізм, який полягає в тому, що вченому (історику за фахом) доводиться за різноманітними пам’ятками матеріальної культури відтворювати особливості господарського життя давніх жителів, їх світогляд, вірування тощо, фундаментальне тлумачення яких нерідко виходить за межі суто історичних знань. Більшість археологів переконані у власній спроможності на основі історичних знань пояснювати будь­які явища, реконструювати будь­які сфери повсякденної діяльності прадавньої людності. За таких обставин, їхні твердження нерідко одночасно постають і прикладами їхнього непрофесіоналізму в тій чи іншій галузі наукових знань, про що свідчать численні публікації на археологічні теми.

Про накопичені впродовж десятиліть хибні уявлення й стереотипи починають писати й самі археологи. Наприклад, окремі вчені подають досить таки серйозні сигнали про усталення в українській науці антинаукових поглядів: «Говорячи про труднощі, що склалися з вивченням археологічних культур, слід торкнутися професійної мови – того археологічного жаргону, яким ми повсякденно користуємося, часто не цікавлячись тим, як це сприймають представники інших наукових дисциплін та широкий загал читачів... У разі суворого підходу до таких висловів можна переконатися, що вони невірні»
(тут і далі всі підкреслення в цитатах зроблено мною. – О.П.) [32, с.19]. Скажімо, поняття «археологічна культура» в наукових публікаціях останнього часу все частіше співпадає з етнологічними уявленнями про «етнос», що ніяк не можна ототожнювати.

«...Триває якась дивна метаморфоза, – пише кандидат історичних наук, археолог Станіслав Смирнов. – Археологічні культури з груп однотипних пам’яток зі спільними рисами в матеріальному комплексі незбагненним чином перетворюються на реальні етнічні культури давнини і навіть на населення, яке було їх носієм... Викладене носить масовий характер і не викликає з боку археологічного загалу ніяких заперечень. Такі прикрі смислові збочення свідчать про слабкість розробки теоретичних аспектів проблеми» [32, с.10].

Висновок Станіслава Смирнова підтверджується і ретельним аналізом публікацій археологів у провідному українському журналі з проблем археології – «Археологія» – за 2003­й рік на предмет тотожності термінології, якою послуговуються археологи, і тієї, що є усталеною в сучасній керамології [2; 3; 5; 6; 7; 8; 11; 12; 13; 14; 15; 16; 17; 18; 20; 21; 22; 28; 32; 33; 34; 35; 36 ].

Фахова підготовка авторів – у дуже широкому діапазоні: від студентів до докторів наук. За 2003 рік у журналі «Археологія» з’явилися лише дві статті цілком присвячені проблематиці давнього гончарства: стаття­каталог російських авторів про глиняні світильники античного часу з острова Березань, які зберігаються в Державному історичному музеї в Москві [12], та рецензія Бориса Магомедова на нову книгу болгарського вченого Людмила Вагалінськи про лисковану кераміку І – початку VІІ століття в регіоні південніше Нижнього Дунаю (Болгарія) [17]. Водночас, у кожному номері є від 3­х до 6 статей, у яких про знахідки глиняних виробів мовиться побіжно, як про частину комплексу тієї чи іншої археологічної пам’ятки. Найбільше згадок про гончарство та гончарні вироби трапляється в 3­му номері журналу (10 статей); у №1 – 3, №2 – 4, №4 – 5 статей.

Усі журнальні публікації не порушують складних керамологічних проблем: вони є, переважно, статистичними описами викопних пам’яток гончарства. У жодній статті не вдалося віднайти згадок авторів про дослідження давньої кераміки за допомогою спеціальних лабораторних методів, як і жодного посилання на аналізи, виконані спеціалізованою лабораторією, хоча матеріали й рясніють дослідницькими висновками типу: «глина з домішкою піску» [35, с.93], «кераміка має домішку мушлі в поєднанні з піском», «глина з домішкою піску та рослин», «глина з домішкою піску та піску з незначними домішками рослинності» [15, с.5, 6], «амфори з домішками чорних мінеральних часточок» [33, с.70], «у глині дрібні блискітки» [22, с.80]; «глина... с включениями слюды», «глина... с незначительными включениями слюды и извести», «глина... с большим количеством слюды», «глина... с большим количеством блесток и редкими белыми включениями», «глина... с мелкими белыми частицами», «глина... рыхлая [!!!], c очень большим количеством блесток», «глина... с белыми включениями», «глина... с мелкими белыми включениями и отдельными блестками», «глина... с крупными белыми включениями», «глина... с мелкими блестками», «глина... с большим количеством слюды» [12, с.17, 18].

При цьому ніскільки не мовиться про кількісне співвідношення цих компонентів: як, скажімо, чисельно виражаються «незначительные включения», «отдельные блестки», «большое количество блесток», а як «очень большое количество»?; як відрізнити «редкие белые включения» від «мелких белых включений», або «мелкие белые включения» від «мелких белых частиц»? Алла Сміленко веде мову про «посуд, здебільшого грубо виготовлений» [33, с.67], але ж де зазначено, що є науковим критерієм визначення «грубого» і «негрубого» посуду?

Інший автор безапеляційно запевняє: «Жаровні ліпили з грубого глиняного тіста, в якому великий відсоток домішок складають шамот, крейдова крихта, трава (полова), крупний річковий пісок» [16, с.58]. Але ж як можна точно визначити «грубе» чи ні «глиняне тісто»? яке цифрове наповнення має визначення «великий відсоток»? яке співвідношення шамоту, крихти, трави і піску? Відповіді на ці закономірні й обов’язкові для наукового дослідження запитання в статтях відсутні, а отже про науковість подібних висновків говорити не доводиться. Із публікацій незрозуміло також, хто визначив буцімто пісок домішувався додатково для зміни фізичних властивостей висхідної сировини, а не є природним компонентом глини; або що рештки рослин є спеціальними домішками, а не результатом недбалого очищення формувальної маси? Археологи ж, який би колосальний досвід наукових досліджень вони не мали, неспроможні за допомогою суто археологічних методів визначати склад формувальної маси, трасологічні особливості глиняного посуду тощо.

Відсутність будь­яких цифрових (чисельних) характеристик і результатів лабораторних аналізів свідчить про те, що маємо справу виключно з візуально­інтуїтивними суб’ктивними припущеннями авторів, які не мають нічого спільного з науковими керамологічними знаннями. Немає також жодного порівняння знайдених черепків з сучасною тамтешньою сировинною базою. Типологічний аналіз, який суттєво нічого не дає для комплексного вивчення гончарства, у більшості випадків постає вінцем дослідницьких зусиль археологів.

Показовою щодо порушеної проблематики є невелика стаття з рубрики «Нові відкриття і знахідки» геолога з м.Тараща Київської області Валерія Романюка, присвячена комплексу знахідок черняхівської культури з поселення біля с.Лук’янівка. Значне місце в ній відведено описові глиняних виробів. Не маючи фахових керамологічних знань, керівник археологічного клубу «Невріда» при районному ЦТДЮ з впевненістю неофіта визначає: «Керамічні знахідки з поселення 2 представлені уламками посуду, виготовленого на швидкому гончарному крузі як із тонкого, так і з грубого тіста сірого та чорного кольору, рідше світло­коричневого лискування з тонковідлущеної глини. Це типовий набір посуду, характерного для черняхівського середовища, – горщики, глечики, кубки і миски. Стінки прикрашені валиками, врізними лініями або пролискованим сітчастим орнаментом... Трапляються також уламки горщиків із профільованими вінцями, вкриті світло­сірим ангобом.... Денця посудин мають кільцевий або плитчастий піддон... До предметів імпорту належить уламок ручки світлоглиняної амфори...» [28, с.110­111]. У наступному абзаці автор стверджує, що «комплекс знахідок із заліза дуже різноманітний», і там же, заодно з металевими виробами, згадує «глиняне біконічне прясельце» [28, с.112].

У цих семи реченнях знаходимо цілий букет термінологічних опусів: «швидкий гончарний круг»: як автор міг визначити «швидкість» чи «повільність» обертання круга, якщо трасологічних досліджень, за якими можна було б стверджувати про ймовірну швидкість руху гончарного круга в процесі виготовлення посуду, ніхто не проводив?; «тонке і грубе тісто» (про «глиняне тісто» згадують у своїй публікації й інші автори [2, с.142]): в українській мові термін «тісто» без додаткового уточнення з чого саме сформовано масу, означує субпродукт, виготовлений з борошна хлібних культур; отже, тут слід було вести мову про «формувальну масу»; нарешті, де межа між тонким і грубим тістом?; який зміст вкладає автор у ці слова нам невідомо, що робить подібне твердження побілянауковим; «тісто сірого та чорного кольорів»: як автор без відповідних лабораторних аналізів визначив колір висхідної формувальної маси, адже загальновідомо, що її колір завжди змінюється в процесі випалювання глиняних виробів?; малоймовірним є твердження про існування формувальної маси чорного кольору, тому стає зрозуміло, що автор незнайомий з розмаїттям технологій гончарного виробництва, а тому димлений посуд черняхівської археологічної культури, який набував чорного кольору внаслідок випалювання в безкисневому середовищі, сприймає за виготовлений з «чорної» глини; «світло­коричневе лискування»: автор, напевно, не знає, що лискування – це не матеріал, а техніка декорування глиняних виробів і спосіб зменшення пористості стінок посудин; отже, лискування не може мати кольору; подібно до Валерія Романюка висловлюється Алла Сміленко, яка в своїй статті пише про «чорнолощений горщик», «чорнолощений глек», «чорнолощену посудину» [33, с. 63, 64, 69]; Василь Полтавець згадує «слабке чорне лощіння», а в іншому місці статті пише: «Зовні нанесене густе чорне покриття» [22, с.78, 80]; Борис Магомедов говорить про «сиволощену кераміку», «сиво­­ли­сковану» кераміку», «сіролощений посуд», «чорнолощений посуд», «сиволискований посуд» [17, с.149, 147, 148, 150]; «тонковідлущена глина»: це термінологічний винахід автора, невідомий у керамології; «тонковідлущеної» глини не існує в природі; «це типовий набір посуду»: сказавши про мініатюрні уламки гончарних виробів, автор запевняє, що це буцімто – «типовий набір посуду...– горщики, глечики, кубки і миски»; насправді ж, не черепки формують набір посуду, а ті предмети, частинами яких вони є; «врізні лінії»: у керамології загальноприйнятим є не калькований з російської мови термін «врізний», а слова «ритований», рідше – «гравірований»; «пролискований орнамент» (подібно до цього в Алли Сміленко – «пролощений орнамент» [33, с.64, 69]; у Василя Полтавця – «поверхня підлощена», «поверхня нелощена», «нелощений черпак» [22, с.79, 80]) – треба писати: «лискований»; «профільовані вінця» (в Алли Сміленко знаходимо «дещо профільовані денця», «глеки... іноді під вінцями профільовані у вигляді уступу», «ручки зовні профільовані» [33, с.67, 69, 70], у Ольги Дашевської та Анатолія Голенцова – «горщичок з... різко профільованими плічками» [11, с.8], у Василя Полтавця – «слабопрофільований горщик», «чітко профільована шийка» [22, с.80]): поширене в археологічній літературі словосполучення, яке, по суті, нічого не означує і не уточнює, бо будь­які вінця посуду мають той чи інший профіль; «кільцевий або плитчастий піддон» (Алла Сміленко теж веде мову про «горщик на кільцевій ніжці», «посудину на кільцевій ніжці», «кільцеву ніжку посуду», «миску на піддоні», «ніжку на кільцеподібному піддоні», «дно на кільцевій ніжці», «дно мало низьку кільцеву ніжку», «миска на кільцевій ніжці», «миски мали кільцеві ніжки», «плоска підставка», «миска на плоскій підставці», «конусоподібні денця на кільцевих підставках», «денця у вигляді конічного моноліту», «округлі денця амфор, що закінчуються округлоконічними шипами» [33, с.64, 65, 69, 70]); така термінологічна розмаїтість свідчить про відсутність уніфікованої термінологічної системи для опису глиняних виробів; відмінність між «кільцевими» і «плитчастими» «піддонами» уявити важко, проте загальновідомим у керамології терміном для означення дна є не «піддон», а «денце», а для виділеного денця в українській мові маємо професійний термін гончарів – «утор», «копитець»; «до предметів імпорту належить уламок ручки... амфори»: з написаного слід розуміти, що предметом імпорту були не цілі посудини, а уламки ручок!!!; подібно висловлюється Алла Сміленко, яка пише: «Гончарний посуд – дно на кільцевій ніжці з лощеною поверхнею та три уламки широких горизонтальних вінець вази чи миски» [33, с.65]; отже, виходить, що гончарний посуд – це дно та уламки вінець!!!; «світлоглиняна амфора»: оскільки невідомо якого кольору була висхідна формувальна маса (глина), то в даному випадку слід писати принаймні так: «амфора світлого кольору»; Алла Сміленко пише подібно про «світлоглиняну амфору», «сіроглиняну гончарну посудину», «сіроглиняний гончарний посуд», «сіроглиняні миски», «червоноглиняний глек», «червоноглиняну кераміку», «червоноглиняний та сіроглиняний посуд» [33, с.63, 69, 64, 69, 70, 71], інші автори – про «сіроглиняну кераміку» [2, с.140, 142], «сивоглиняний посуд» [17, с.148, 150], «сіроглиняний посуд» [3, с.63], «сіроглиняну амфору» [13, с.69], «светлоглиняную амфору», «светлоглиняный сосуд», «красноглиняные сосуды» [36, с.26], «сіроглиняну амфору», «червоноглиняну амфору», «світлоглиняну амфору» [34, с.147]; як же відрізнити «сіроглиняну» посудину від «сивоглиняної» або від «світлоглиняної»?; зрозуміло, що слід було написати: «гончарна посудина сірого кольору», «глек червоного кольору» тощо; «прясельце» [див. також: 22, с.78] (Алла Сміленко пише про «прясло», «прясла» [33, с.70, 71], інші автори – «пряслиця» [18, с.87]); на невідповідність цього терміна українській народній та науковій термінології уже не раз звертали увагу як «археологічні» авторитети, так і керамологи [29, с.197­199; 30, с.298; 27]. Проте археологічний загал мало переймається точністю власного термінологічного інструментарію.

Тим часом, за визнанням представників цієї наукової дисципліни, «розповсюджене в нашій професійній мові вільне використання термінів та афористичність висловлювань сприяють виникненню смислових збочень... У нашій літературі лунало й лунає немало гасел та закликів до підвищення теоретичного рівня досліджень, і мало що робиться для практичного впровадження цих настанов в археологічну практику» [32, с.19]. Теми точності археологічної термінології, як і «вторгнення» археологів у етнологічну проблематику, поступово стають предметом обговорення і на сторінках провідного російського журналу «Российская археология». Зокрема, Л.Т.Яблонский «готовий приєднатися до концепцій Л.С.Клейна чи інших спеціалістів, які закликають зміцнювати «історизм археології» шляхом подальшого уточнення термінології, періодизацій, типології, розробки основних теоретичних положень. Але не за рахунок... «наївного» використання даних суміжних з археологією дисциплін» [38, с.75].

Ілюстрацією до статті Валерія Романюка є любительські замальовки фрагментів гончарних виробів, що вже стало традицією більшості археологічних публікацій. Окрім того, до малюнка кожного черепочка не зазначено обов’язкових для наукових керамологічних публікацій атрибутивних даних, які включають в себе, зокрема, матеріал, техніку виготовлення, місце зберігання знахідок, їх інвентарні номери, автор малюнка [див. також: 14, с.123, 126; 15, с.4, 7; 33, с.67­69]. Ні за змістом статей, ні за підписами до графічних малюнків неможливо з’ясувати місцезнаходження гончарних виробів чи їх фрагментів. Такою інформацією володіє лише автор, а тому повноцінно вони так і не вводяться в науковий обіг, що значно збіднює джерелознавчу базу археологічних досліджень. Замість наукової конкретики маємо любительський лаконізм: «Знахідки з поселення 2: 1­6, 8­12, 14­17 – глина; 7 – скло; 13, 18 – камінь» [28, с.110], хоча насправді зображено не глину, і не скло , і не камінь, а певні вироби з цих матеріалів. Подібним чином до статті Василя Полтавця подано малюнок, на якому зображено одну цілу посудину й 6 черепочків, а все разом підписано як «ліпний посуд» [22, с.79]; у статті двох інших авторів на малюнкові подано, переважно, фрагменти глиняних світильників, проте в підписові зазначено: «Светильники с острова Березань» [12, с.17, 18]; так само в статті Якова Гершковича: на малюнкові зображено одну цілу форму посудини, а решта – черепочки, проте анотація переконує в іншому – це «знахідки посуду різних культур» [8, с.35].

Трапляються й випадки, коли на малюнку до статті зображено профілі двох однотипних посудин [11, с.8, рис.4, 7­8], проте описи їх у самому тексті суттєво відрізняються: автори повідомляють, що в похованні 10 виявлено «горщик... мініатюрний, із сферичним тулубом та чотирма пипкоподібними вушками, простромленими вертикально», а в похованні 23 – «вузькошийну амфорку з чотирма вертикально простромленими вушками для підвішування»; проте нижче підсумовано так: «горщики з чотирма вушками з поховань 10 та 23» [11, с.10, 13].

Наукова значущість масових рукописних графічних інтерпретацій викликає сумнів, проте археологи надто неохоче відмовляються від них на користь більш достовірних фотографічних зображень викопних предметів: у сучасній українській археологічній літературі (і російській також) майже всі публікації, що торкаються проблем гончарства, кераміки ілюструються не документальними знімками виробів чи їх фрагментів, а власноручними авторськими картинками­сурогатами [див.: 3, с.59­61; 8, с.35; 11, с.8; 12, с.17, 18; 13, с.70; 15, с.4, 7; 16, с.58; 22, с.79; 28, с.110; 33, с.67­70; 36, с.28]. Дивує та обставина, що до подібних ерзацілюстрацій вчені вже давно звикли й почуваються з ними надто комфортно. На фоні такої самодіяльної «художньої творчості» археологів, чи можливо навіть уявити, щоб сучасні мистецтвознавці ілюстрували свої статті не фотографіями, а власними малюнками скульптурних творів, виробів декоративно­ужиткового мистецтва, етнологи – власноруч виконаними картинками предметів повсякденного побуту? Певно, що ні. Проте в археології культивування ерзацдокументалістики стало нормою, що, безперечно, не додає авторитету науці в цілому. Щоправда, окремі вчені, переважно молоді, все ж таки переймаються цією проблемою, а тому фото археологічних предметів супроводжують їх графічними прорисами, які доповнюють знімки, дозволяючи виявити малопомітні на фотографіях елементи фактури чи декору [див. напр.: 5, с.57, 59, 60, 61, 62; 34, с.145­146].

Усі викладені вище неточності лише в одній статті Валерія Романюка, на чотирьох сторінках, не були б настільки прикрими, якби не зізнання археолога­аматора про те, що під час підготовки цього матеріалу до друку його консультували співробітники відділу ранньослов’янської археології Інституту археології НАН України – кандидат історичних наук Олег Петраускас та доктори історичних наук Олег Приходнюк, Ростислав Терпиловський, Борис Магомедов [28, с.112].

Опублікування таких побутових дописів на археологічну тему дискредитує загалом високий рівень журнальних статей, які «діагностують» сучасний рівень археологічних досліджень в Україні. Актуальність унормування керамологічної термінології в археологічних публікаціях актуальне з огляду на те, що гончарні вироби є найбільш масовими знахідками під час археологічних досліджень. Практично кожному археологу, який здійснює дослідження в польових умовах, доводиться мати справу з керамікою, писати відповідні наукові звіти, статті, монографії, в яких так чи інакше змушений торкатися питань давнього гончарства. Нині саме археологи найчастіше в історичних науках пишуть про пам’ятки гончарства. Отже, термінологія їхніх публікацій є найбільш «обіговою» в гуманітарній сфері, формує певні наукові стереотипи й уявлення. Тому важливо, щоб вона максимально враховувала особливості національної мови та сучасні досягнення керамології як галузі наукових знань, виключним об’єктом досліджень якої є гончарство, кераміка. «...Археолог, вирішуючи свої вузько дисциплінарні завдання, має увійти у сферу досліджень суміжної наукової дисципліни і, дійшовши потрібних висновків, повернутись у лоно своєї науки, збагачений знаннями, які створюють основу суто археологічної методики», – переконаний археолог Станіслав Смирнов [32, с.17]. Ігнорування археологами напрацювань і рекомендацій керамологів привносить до їх публікацій елементи профанного, що применшує значущість їх наукових студій. І це за тієї суттєвої обставини, що, за визнанням українського дослідника давньої кераміки Бориса Магомедова, «кераміка становить для археологів один з основних об’єктів вивчення...» [17, с.147].

У тому ж номері журналу «Археологія», де надруковано статтю Валерія Романюка (2003. – №1), кандидат історичних наук Ігор Піоро в рецензії на книгу Бориса Магомедова «Черняховская культура. Проблема этноса», услід за автором монографії веде мову про «ліпну» і «кружальну» кераміку; синонімом до останньої назви вважає і словосполучення «гончарна кераміка» [21, с.146]. Подібно до Ігоря Піоро, про «ліпні», «гончарні» й «глиняні» посудини веде мову Алла Сміленко [33, с.64], про «гончарну кераміку» – Борис Магомедов, Ліна Вакуленко [17, с. 147, 148; 3, с.59], про «кружальну» і «ліпну» кераміку – Вікторія Мудрицька та Олена Черненко [18, с.86]. Про «кружальний» та «ліпний» посуд пишуть і деякі інші автори [2, с.140, 141; 3, с.58]. Для всіх них словосполучення «гончарний посуд» і «кружальний посуд» співвідносяться як синоніми [див. напр.: 3, с.58].

На думку Ігоря Піоро, словосполучення «гончарна кераміка» має означувати лише глиняні вироби, виготовлені за допомогою гончарного круга. Звідси логічно випливає, що ліплена кераміка (за логікою археологів) не може називатися гончарною, хоча заняття з її виготовлення й називається гончарством. Тут маємо ще один приклад спотворених уявлень в сучасній археології, за якими гончарство – це заняття з виготовлення глиняних виробів виключно за допомогою гончарного круга, а все, що зроблено без його допомоги – то «ліпна кераміка». Насправді ж, у давній і сучасній українській мові, у керамології під терміном «гончарство» розуміється побутове виготовлення будь­яких виробів з глини; при цьому не мають визначального значення технологічні прийоми їх виготовлення. Отже, і так звана «ліпна», і так звана «кружальна» кераміка є продуктами діяльності гончарів та їх професійного заняття – гончарства; якщо термін «ліпна» акцентує увагу на способі творення форми глиняного виробу, то «кружальна» свідчить лише про його формування на «крузі», «кружалі». При цьому слід зважати на ту обставину, що первісно на крузі посуд ліпився, і цей круг використовувався лише як турнетка, «поворотний столик», а не для швидкообертового формування глиняного посуду. Отже, сказати «ліпний посуд» – ще не означає, що він виготовлявся без допомоги гончарного круга, а сказати «кружальний посуд» – ще не означає, що він виготовлявся під час швидкого обертання ножного гончарного круга. Таким чином, запроваджене спершу російськими, а від них – і українськими археологами термінологічне розрізнення відмінних способів формування глиняних виробів не є науково обґрунтованим, до певної міри надуманим і не відповідним ні гончарським традиціям, ні сучасному рівню керамологічних знань. До того ж, термін «кружальний посуд» можна тлумачити двозначно: окрім спорідненості зі словом «круг», «кружало» він ще може означувати формотворчі ознаки самих виробів, їх округлість, («круглая вещь» [9, с.200], а отже, і з огляду на багатозначність не є вдалим.

Українські археологи, як уже зазначалося, запозичили термін «кружальна кераміка», як і багато чого іншого, у своїх російських колег, які послуговуються терміном «кружальная керамика», «круговая керамика». Проте зміст, який російські археологи вкладають у ці словосполучення (виготовлення посуду на гончарному крузі), не відповідає його значенню і в російській мові.

З огляду на те, що «круговой, кружковый, кружочный, – ко кругу, кружку относящийся...; круговый, кружечный» [9, с.200, 201], словосполучення «кружальная керамика» може означати щонайбільше виготовлення посуду на гончарному крузі й не обов’язково за допомогою швидких обертальних рухів, адже за кругом можна й ліпити посуд. Подібне сполучення прикметника «круговой» з певною місткістю («круговая чаша, братина») означує посудину, «з якої п’ють всі, передаючи її із рук у руки» [9, с.201].

Слід також згадати, що в сучасній російській археологічній літературі вживаються аж три (!!!) терміни для означення глиняних виробів, виготовлених за гончарним кругом: «гончарная керамика», «кружальная керамика» [19, с.37, 31], «круговая керамика» [1, с.184]. При цьому окремі автори, за способом виготовлення, виділяють «лепной сосуд», «сосуд, изготовленный на ручном круге» и «кружальный сосуд» [37, с.51]. В одній статті може йти мова про «гончарную посуду» [19, с.31], а в наступній – виключно про «кружальную» [37, с.44].

Авторам, які використовують у своїх публікаціях словосполучення «гончарна кераміка», варто було б заглянути до «Словника іншомовних слів», де достатньо популярно роз’яснено, що слово «кераміка» походить від грецького , що означає гончарство [31, с.326], а прикметник «гончарний» походить не від словосполучення «гончарний круг», а від найменування носія професійного заняття, а саме – від слова «гончар». До того ж, хіба може бути кераміка не гончарною, тобто виготовленою не гончарем (мова, звичайно, йде про кераміку в традиційній культурі, а не як галузь промислового виробництва)? Отже, термінологічна конструкція українських археологів по суті означає «гончарне гончарство» і є добротною абракадаброю без найменших претензій на науковість лексики, проте вона така мила для вітчизняних знавців старовини! До речі, як і однотипна словесна еквілібристика типу: ліплена кераміка «продовжує давні етнокультурні традиції, що ретельно визначені автором»; «ліпна кераміка... копіює кружальну», «ліпне копіювання гончарної кераміки» [21, с.146], «ліпні посудини наслідували черняхівські кружальні» [33, с.71]; «уламки гончарної кераміки від кількох горщиків» [35, с.93].

Естафету Ігоря Піоро в наступному номері журналу «Археологія» прийняла Алла Сміленко, яка веде мову вже про «гончарний горщик», «гончарний глек», «уламки посуду, ліпного, гончарного та амфорного» та знову ж таки про «гончарну кераміку» [33, с.63, 64, 65, 67, 69, 71]; про «гончарні горщики», «гончарну кераміку» пише й Ліна Вакуленко [3, с.59, 60, 61]; про «гончарну кераміку» – також Микола Товкайло [35, с.91, 93]. Але ж горщик і глек як посудні форми є видовими назвами саме глиняних виробів і ніяких інших, тому вживання поруч прикметника гончарний є ознакою поверхового знання авторами керамологічної термінології, необхідної задля наукового опису предметів стародавнього гончарного виробництва. Алла Сміленко проілюструвала свою статтю таблицею «Знахідки кераміки в об’єктах селища», в якій сукупність віднайденого «керамічного матеріалу» поділяє на чотири групи: 1) «ліпний», 2) «гончарний з шорсткою поверхнею», 3) «гончарний з лощеною поверхнею», 4) «амфорний» [33, с.68]. Одразу ж кидається в очі безсистемність у розподілі глиняних виробів: насамперед, виділено дві групи за способом виготовлення посуду; з однієї з них виділено не підгрупу, як годилося б, а рівнозначну групу вже за іншою ознакою, а саме за гладкістю поверхні виробів; нарешті, є група «амфорного керамічного матеріалу», виділеного в окрему групу вже не за способом виготовлення й не за фактурою поверхні, а виключно за імпортним походженням.

Ще один із авторів журналу «Археологія» – Володимир Хршановський – пише: «...Обнаружено небольшое скопление амфорной и кружальной керамики» [36, с.26]. Якщо навіть виходити з того, що словосполучення «кружальна кераміка» означує будь­які глиняні вироби, виготовлені на гончарному крузі, то під це означення підпадають і зроблені за кругом амфори; отже, у даному контексті, нелогічно виділяти їх у окрему групу.
Василь Полтавець веде мову про « знаряддя праці виготовлені з... кераміки» [22, с.83], Алла Буйських і Віталій Зубар – про «вироби з кераміки» [2, с.140]: але ж загальновідомо, що посуд гончарі виготовляють з глини.

Один із авторів журналу «Археологія», директор археолого­етнографічного музею Луганського педагогічного університету, археолог Людмила Красильнікова, відтворюючи конструкції та функціональне призначення опалювальних споруд у житлових та господарських приміщеннях салтово­маяцької культури, стверджує: «Такі самі вогнища нами розчищені в майстернях гончарів, особливо в тій їх частині, де формували посуд. У майстернях, пов’язаних з обпаленням посуду, вогнищ, як правило, немає, оскільки стан достатнього температурного режиму підтримувався робочим станом обпалювальних печей» [16, с.51]. Для фахівців, знайомих хоча б із особливостями народного гончарства, зафіксованими етнографами та керамологами ХІХ–ХХ століть, є цілком очевидним протилежне: гончарні печі як спеціалізовані теплотехнічні споруди використовувалися нерегулярно, тільки після виготовлення певної кількості гончарних виробів, а тому не могли забезпечувати постійний «достатній температурний режим» у майстерні. До того ж, обігрівати окреме приміщення з горном, де не працював постійно майстер, взагалі не було потреби, і ,найімовірніше, саме цією обставиною пояснюється відсутність там вогнищ.

Розповідаючи про особливості будівництва з глини печі для випікання хліба, коржів (тандиру), Людмила Красильнікова, на основі візуального огляду, робить ще один «інтуїтивний» висновок: «Висушений, але ще не обпалений тандир, що ідеально зберігся і буквально придатний до роботи в наш час, унаслідок надзвичайних подій не був використаний свого часу. Будувала цей тандир жінка, тому що на його стінках чітко прослідковуються витончені пальці жіночої руки, що з’єднували защипами валики» [16, с.57]. Дивна річ: у керамології подібні висновки робляться тільки на основі ретельних дактилоскопічних досліджень фахівців криміналістичних лабораторій, а в археології, виявляється, кожний дослідник може визначити статеву належність творця речі лише за ознакою «витонченості пальців» на глині!!!

Ліна Вакуленко пише про «асортимент форм гончарного посуду» [3, с.59]. Проте слово «асортимент» саме й перед­бачає наявність різних (за формотворчими ознаками) глиняних виробів, отже уточнююче слово «форм» тут недоречне. Вона також згадує про «сіроглиняний штампований посуд» [3, с.64], але, у контексті статті, доречніше говорити про посуд зі штампованим орнаментом.

В уявленнях багатьох авторів окремі типи гончарних виробів не підпадають під означення «кераміка», тому вони розповідають про них як щось окремішне. Ось деякі приклади: «...Основная масса светильников производилась в одних мастерских с керамикой...» [12, с.16]; «за речовими знахідками (кераміка, кахель...)» [6, с.113]; «знахідки уламків античної кераміки і теракот» [34, с.144]. Інший автор, кандидат історичних наук, співробітник Державного музею історії релігії з російського Санкт­Петербурга, Володимир Хршановський згадує «профильные керамические остатки», «профильные фрагменты кружальной и лепной керамики»; за його словами, «профильная амфорная керамика оказалась представлена лишь одной малоинформативной ручкой красноглиняной амфоры» [36, с.29]. Під словосполученням «профильные остатки» археолог має на увазі черепки, профілі яких дозволяють реконструювати форму посуду, але ж подібна термінологія є неприйнятною, оскільки будь­який черепок має певний профіль. Тим більше неприпустимо в науковій публікації застосовувати словосполучення «профильная амфорная керамика», бо під нього підпадає вся сукупність залишків глиняних амфор, від цілих форм до найменших, навіть «непрофільних», черепочків. Вінця чашок Володимир Хршановський називає «наклоненным внутрь бортиком», а в підписові до малюнка тих самих виробів – «венчиками краснолаковых чашек» [36, с.29, 28, рис.7].

Віктор Зінько пише про «чорнолакові аттичні чаші», «чорнолакові кубки», «чорнолакову кераміку», «чорнолаковий лекіф», «чорнолаковий кілік», «чорнолаковий амфориск», «чорнолаковий посуд» [13, с.71, 75, 76, 78, 80], проте в керамології більш точним усталеним терміном є «чорнофігурні».
У журнальних статтях часто трапляються бездоказові висновки, як наприклад: «Червоноглиняний посуд, а, можливо, і гончарний сіроглиняний, представлений нечисленними знахідками, був довізним» [33, с.70]. Масовими є неточні висловлювання типу: «комірець на вінцях», «комірцеві вінця», «внутрішній зріз вінець», «вінця косо зрізані досередини» [15, с.5, 6] (насправді ж, зрізані не вінця, а верхній край вінець); «широкі горизонтальні вінця» [33, с.64, 65]; «грубостінні уламки горщика» [11, с.5]; «уразлива для поломки частина» [8, с.36]. «В одній з посудин зберігся осадок у вигляді аморфної світлосірої маси» [33, с.71], але ж аморфний – це той, що не має кристалічної будови [31, с.44], а осадок її має. «Фрагментовані керамічні давньоруські горщики» [5, с.54] – точніше: фрагменти горщиків, пошкоджені горщики тощо.

«Деякі знахідки (залізні шлаки і заготовки прясел) відображують існування у мешканців домашніх ремесел. Нечисленні знахідки гончарного посуду не дають змоги стверджувати про існування гончарного ремесла. Переважаючий ліпний посуд, певно, виготовляли також домашнім способом» [33, с.71]. Спробуймо віднайти логіку викладу матеріалу. Отже, на основі знахідки лише однієї заготовки «прясла» Алла Сміленко робить висновок про існування «домашнього ремесла» з виготовлення подібних виробів. У той же час, значно чисельніші, порівняно з «пряслами», знахідки гончарного посуду «не дають змоги стверджувати про існування гончарного ремесла», хоча «переважаючий ліпний посуд виготовляли також домашнім способом»! Таким чином, маючи численні факти виготовлення місцевим населенням глиняних виробів, запевняючи, що «мешканці селища підтримували різносторонні торговельні зв’язки» [33, с.71], вчена запевняє що гончарного ремесла на той час не існувало. Гадаю, коментарі тут зайві.

«Ліпні печі­тандири» [16, с.52], «ліпний посуд», «ліпна кераміка» [22, с.78, 82, 83], «ліпні посудини», «ліпні посудини», «ліпний горщик», «ліпна миска», «ліпні уламки» [33, с.61, 64, 62, 63, 64, 65, 67, 68, 71], «ліпна кераміка» [7, с.122], «ліпна кераміка», «ліпний посуд» [2, с.140, 141, 142], «ліпний горщик» [11, с.12], «ліпні посудини» [3, с.58], «лепной сосуд» [36, с.27] – у сучасній керамології усталеним терміном­прикметником є слово «ліплений». «Кришки тандирів – масивні ліпні кола...» [16, с.58]: очевидячки, точніше не «кола», а «круги»; «Пласкі...керамічні листи» [16, с.58], «плаский пружок» [22, с.80], «горщик з пласким дном», а на наступній сторінці – «плоске дно» [11, с.12, 13] – треба: плескаті, плескатий. «Розписна посудина» [22, с.83], «розписна кераміка», «розписний посуд» [2, с.142], «розписний кубок» [13, с.69] – треба: мальована, мальований (пор. з рос.: «расписной лекиф» [36, с.27]. «Лощена поверхня» [33, с.64, 65, 68], «лощений декор», «лощена орнаментація» [17, с.147, 148, 149], «лощення» [33, с.69], «лощіння» [17, с.147, 149, 150], «лощіння посуду», «лощіння вінчиків» [6, с.127], «лощені глеки» [33, с.71]: у сучасній українській керамології більш усталеними є слова «лискована», «лискований», «лискування». Борис Магомедов у своїй публікації використовує словосполучення «лискована кераміка», а через один абзац – «лощена кераміка», ще далі – «лискований декор» [17, с.147; див. також: с.148, 149].
«Денце горщика із клеймом», «кераміка з клеймами» [20, с.108], «амфори з клеймами» [2, с.142] – треба: з тавром (із російської – клеймо). «Серед різних відтінків сірого та чорного кольорів поверхні червоні та жовті винятки трапляються лише в пізній групі» [17, с.149]: що таке «червоні та жовті винятки» треба здогадуватися!
«Черінь печі був прокалений вглиб» [2, с.141] – треба: розпечений. «Гончарне коло» [2, с.142], «важке (ножне) гончарне коло» [17, с.149] – треба: гончарний круг.
«Добрий випал» [11, с.12] – доречніше: випалювання. «Посуд, що має пізньоскіфські традиції» [33, с.68] – посуд не може мати традиції; в його формі та декорі можуть розвиватися, продовжуватися гончарні традиції попереднього часу. «Біконічні миски відображують традицію лісостепових культур», «диски також відображують північну лісостепову традицію» [33, с.69]: яку традицію, і в чому саме – у формі, декорі, складі формувальної маси? «Відомі аналогії для глека в черняхівській культурі», «аналогією може служити амфора» [33, с.69] – треба: «відомі аналогії глека», «аналогією є...». «Майстрів­керамістів» [8, с.36] – доречніше: гончарів. Не завжди точно археологи описують гончарні вироби, наприклад: «Банки» [15, с.5, 6]: насправді бачимо форму не банки, а етнографічної макітри. «Кришка» [16, с.57, 58; 27, с.70; 17, с.149], «миска­кришка горщика», «миска­кришка» [33, с.65, 68]: щодо гончарних виробів доречнішим є слово «покришка». «Конічна миска» [33, с.64] – точніше: конусоподібна. «Округлобокий горщик», «круглобока посудина», «округлі денця» [33, с.63, 67, 69, 70]: очевидячки тут слід було вести мову про опуклобокість, а не «округлість», тим більше, що й сам автор далі по тексту статті застосовує правильне словосполучення «опуклобокий горщик» [33, с.67], а далі знову – «округлі бочки» [33, с.67]. «Вздовж верхнього краю вінця» [7, с.116], «горщик з широким вінцем», «горщик з відкритим вінцем» [11, с.10, 12], «фрагмент вінця» [17, с.149], «лощіння вінчиків» [6, с.127] – треба: вінець (калька з російської – «венчик»).
«Бочки горщика», «біконічні бочки» [33, с.67, 70] – треба: боки або бічки. «Шийка горщика» [33, с.67], «горщик з низькою шийкою», «горщик з двома отворами на шийці» [11, с.10, 13]: слід зауважити, що класична форма горщика не має шийки; якщо посудина має такий конструктивний елемент, то її слід називати глечиком, глеком. «Діаметр боків», «діаметр бочків» [33, с.67, 68]: боки не мають діаметра; слід вести мову про діаметр посудини на висоті найбільшої опуклості.
«Лійкоподібні вінця» [33, с.67]: якої форми лійка береться для порівняння, адже лійки бувають з вінцями різної форми; очевидячки, доречно вести мову про відхилені назовні вінця. «Петельчаста ручка» [22, с.80] – треба: петлеподібна. «Плічка посудин» [33, с.67], «горщичок з опуклими... плічками», «на плічках» [11, с.8, 12], «мисочки з циліндричними плічками» [3, с.59] – треба: плечики, плечиками. «Стовщені вінця» [33, с.69] – треба: потовщені. «Ручки сплощені» [33, с.70] – треба: сплющені. «Миски з горизонтальним або закругленим краєм» [33, с.68]: очевидячки, що тут мова йде про вінця а не про «краї»; до того ж у «горизонтальних» вінець краї можуть бути заокруглені. «Миски середнього розміру», «великі миски» [33, с.69]: що таке середній чи великий розмір?; які параметри цього посуду в сантиметрах? «Миски відкритого типу» [33, с.69]: але ж миска завжди є посудиною відкритого типу форми, тому уточнення тут постає тавтологією. «Горло прикрашено рельєфним валиком» [33, с.69]: але ж валик сам по собі є різновидом рельєфу, тому уточнення тут теж постає тавтологією. «Глиняні грузила» [20, с.108] – треба: важки. «По тулубу відходять наліпи у вигляді вусів» [8, с.36] – треба: наліплення. «Кахлі стінні» [35, с.93]: а кутові чи карнизні кахлі хіба не «стінні»?; у керамології прийнято уточнювати лицьові, кутові та карнизні форми кахель; про основну прямокутну форму частіше кажуть «кахля» без будь­якого уточнення. «Кахлі з невисокими прямими бортиками» [35, с.93]: для опису бічних стінок кахель застосовуються терміни або «румпа», що й підтвердив нижче автор статті: «Висота румпи 6­8 см» [35, с.93]. «Наскрізні протини» [7, с.116] – треба: проколи, отвори; до речі, Яків Гершкович так і пише: «горщики з наскрізними проколами під вінцями» [8, с.35]. «Чаші з ручками» [8, с.34], «однорукі і дворукі глечики», «трирукі вази» [3, с.59], «лощіння ручок посуду» [6, с.127] – точніше: з вушками, одновушні, двовушні. За коректністю використання керамологічної термінології хочу відзначити невелику за обсягом спільну статтю­повідомлення молодшого наукового співробітника Одеського відділу Інституту археології НАН України Світлани Іванової та двох студентів Одеського державного педагогічного університету Іллі Будикіна та Ксенії Петрової, присвячену інтерпретації знахідок кам’яного якоря та виробів з глини («глиняні яйця») із поселення Грибівка IV [14].

Насамкінець, задля порівняння, зверну увагу керамологів на ту обставину, що термінологічний діапазон багатьох іноземних учених, зокрема російських археологів, значно ширший за українських. Щоб переконатися в цьому, достатньо переглянути публікації у фаховому журналі «Российская археология» за той же рік (2003­й). Кидається в очі, що росіяни ніскільки не цураються рідномовних гончарських термінів, як наприклад, «глиняный» [24, с.121], «черепки» [24, с.118; 23, с.155], «полива» [23, с.155] та деяких інших, чого в працях вітчизняних археологів останнім часом віднайти неможливо. Водночас, саме вчені сусідньої північної країни більше століття здебільшого поставали творцями «керамологічного жаргону» в археології на обширах російської та совєтської імперій, а українські археологи й донині продовжують калькувати з російської мови цю термінологію, як наслідок «комплексу малоросійськості» й культивування вторинності української історичної науки за російської окупаційної влади. «Российская археология» переповнена спотвореною керамологічною термінологією, наприклад «шейки горшков», «венчики, имеющие выступающие наружу бордюры», «гончарного черепка» [19, с.31, 35, 37], «сероглиняный», «красноглиняный», «оранжевоглиняный», «коричневоглиняный», «керамическое пряслице», «миска, орнаментированная по бортику», «крышка красноглиняного сосуда, использованная как туалетная мисочка», «кольцевидный поддон», «поверхность чернолощеная», «поверхность покрыта темным лощением и украшена прорезным орнаментом» [37, с.44, 48, 49, 51, 51], «круговая земледельческая керамика», «горшковидные сосуды без выделенного горла», «венчик не выделен», «верхний край стенки тулова приострен», «особенностью вахшских экземпляров является отсутствие ...венчика», «горшки бывают плоскодонными и круглодонными» [4, с.106, 107, 109, 110], «профилированная ручка» [10, с.160, №1] тощо. За моїми спостереженнями, засвоєна українськими археологами калькована з російської мови керамологічна термінологія, додатково спотворена їхніми власними словесними вправами, згодом через наукові публікації реімпортується в російську археологічну періодику. За умов недбалої редакційної підготовки цих матеріалів до друку та відсутності належного контролю за уніфікуванням та нострифікацією термінологічного апарату, вона викликає відчутну термінологічну редукцію чужоземної науки.

Проблема верифікації наукової термінології, яка застосовується вченими України для опису явищ і понять, пов’язаних з гончарством, є вкрай актуальною не лише для археології, етнології, історії, мистецтвознавства, а й, власне,
для керамології. З огляду на це, запрошую українських та іноземних керамологів, археологів, етнологів, істориків, мистецтвознавців, мовознавців до активного обговорення проблем сучасної керамологічної термінології для означення побутуючих уявлень про гончарство в новітній вітчизняній науковій літературі. Усі надіслані до редакції «Українського керамологічного журналу» роздуми, відгуки, зауваження та побажання побачать світ у спеціальному випуску часопису.

 

© Олесь Пошивайло, головний редактор