До питаннЯ науковоЇ термІнологІЇ
в украЇнськІй археологІЇ:
по-украЇнськи «кружало», а не «прЯслице»

Національному культурологічному щорічнику «Українське Гончарство» п’ять років тому вже порушувалася проблема формування керамологічної термінології, яка б відповідала мовним традиціям українців [13]. Відтоді мало що змінилося на краще в українській науці, передовсім у археології, представники якої нерідко послуговуються термінами, запозиченими з інших мов, передовсім з російської. Таке «збагачення» української мови здебільшого калькованими формами іншомовних слів, до того ж часто семантично спотвореними, що не відповідають ні словотворчим, ні етнічним традиціям народу-носія чужоземної мови, і одночасне ігнорування мовних надбань українського етносу, поступово вихолощують, збіднюють нашу національну мову, нівелюють її самобутність, лише їй притаманні особливості.

Повернутися до теми української наукової термінології у вітчизняній керамології примусив такий випадок. Готуючи до публікації в «УКЖ» статтю молодого вченого-керамолога Анатолія Щербаня [40], я розгорнув перший словник, який трапився під рукою [33], щоб перевірити правильність написання слова «прясло» («прясельце»). На диво, у цьому довіднику я його не знайшов. У іншому словнику [12] трапилося лише слово «прясло». Для з’ясування його семантики звернувся до одного з найповажаніших мною словників – «Словаря української мови» Бориса Грінченка, який уперше побачив світ протягом 1907-1909 років. Виявилося, що в українській мові слово «прясло» означує зовсім інший предмет, аніж той, що його уявляють археологи: «часть плетня между двумя кольями», а споріднене слово «прасло» – «часть досчатого забора от столба до столба»[8, ІІІ, с.402]. Видатний український лексикограф подає й інший термін – «пряслиця» («прясниця»), синонімами якого в народній мові є слова «кружівка», «кружілка», «кужівка», «кужілка» [8, ІІ, с.313, 320, ІІІ, с.495]. Усі вони означують «днище» – «донце, дощечка, на одном конце которой садится пряха, вставляя в другой гребень или кудель» [8, І, с.394].

Ці відомості стали поштовхом до з’ясування української назви предмета, який часто трапляється під час археологічних досліджень і є предметом вивчення переважно археологів. Літературні пошуки засвідчили недостатність, неточність багатьох термінів, якими нині оперує сучасна українська (і російська теж!) археологічна наука. Одним із них є й назва предмета, який у давнину насаджувався на нижній кінець веретена для надання йому додаткової ваги й більшої інерційності в руках прялі. Більше того, є підстави стверджувати про історичну фальсифікацію терміна на означення цього предмета в українській мові. Цьому значною мірою посприяли публікації археологів, які особливо не переймалися значенням термінів, які використовували для означення тих чи інших археологічних знахідок.

Загальновідомо в яких несприятливих умовах розвивалася українська мова в другій половині ХІХ ст. Внаслідок офіційного «вигнання» її з наукових досліджень, вчені послуговувалися «великодержавною» російською мовою. На той час найавторитетнішим історико-лексикологічним довідником для пізнання російської мови ХІХ ст. і наступного часу, за визначенням В.П.Вомперського [7] став «Толковый словарь живого великорусского языка» Володимира Даля, перше видання якого побачило світ протягом 1863-1866 років [10]. Це була одна з перших лексикографічних праць, у якій були зафіксовані народні слова «пряслица», «пряслице», «прясло». Отже, у російській мові середини ХІХ ст. вони означали: «Прялка, пряслица или прялица, пряшница прм-чрд. самопрялка, самопрядка, снаряд, для пряденья без веретена: одна рука тянет нитку из кудели, а нога, подножкой, обращает колесо. ІІ Пряслица, или вернее пряслице ср.вост. донце под кудель или под гребень, для ручной, веретенной пряжи; шестик и донце вместе, и один шестик этот, для привязки к нему кудели. Прясло ср. или пряслень. пряслешек, железное, свинцовое кольцо, глиняная гайка, выделанный из черепка кружок с дыркою, надеваемый на веретено, для весу; произнс. преслень... Прясло, звено изгороди, колено забора, заплота, в длину жерди (2,5 саж.), в длину заборной доски, от кола до кола, от столба до столба; иногда и самая жердь» [10].

Ці слова зафіксовані ще в давньоруській мові: «Пр#слица» – «веретено.., – загородка», «пр#сло – звено изгороди, часть стены.., – степень, достоинство» [30]. Як бачимо, І.І.Срезневський, укладач словника, тлумачить слово «пряслица» в давньоруській мові дещо відмінно від його значення в ХІХ ст., а саме – не як днище, а як само веретено або загорода.

Тотожне тлумачення слова «прясло» подає О.Г.Преображенський у «Этимологическом словаре русского языка», опублікованому протягом 1910-1914 рр.[15] та Макс Фасмер у «Russisches etymologisches Wцrterbuch», опублікованому протягом 1950-1958 рр. Щоправда, в останнього автора невідомо з якого джерела з’явилося ще одне значення слова «прясло» – «часть прялки» [37].

Не з’ясовуючи в деталях семантику слів, учені-археологи вже в другій половині ХІХ століття мимоволі здійснили підміну слів російської мови: для означення частини веретена замість терміна «прясло» («пряслень», «пряслешек») почали застосовувати термін «пряслица» («пряслице»), який насправді означував днище. За російськомовними публікаціями помилку повторили й україномовні вчені, які почали вживати слово «пряслиця» як український відповідник російського «пряслица».

І не лише археологи, а й етнологи. Зокрема, найвидатніший український етнолог, полтавець Федір Вовк писав: «Щодо архаїчних веретен з кам’яною пряслицею, то вони зовсім уже заникли, хоч де-не-де, особливо у гуцулів, утримались ще веретена з нерухомим, а то ще й з рухомим дерев’яним кружком біля нижнього кінця» [6]. Славетний український археолог Михайло Рудинський вживав слово «прясличко» [22]. Проте найбільш точно з-поміж тогочасних учених означував досліджувані предмети найвидатніший український історик Михайло Грушевський, який у своїй «Історії України-Руси», запозичивши з російської мови точний відповідник («прясло»), в публікації українською мовою звертав увагу на «позиченість» терміна уточненням «так звані»: «В розкопаних сіверянських, деревлянських і волинських могилах знаходилися останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнорідні), полотна льняного й конопляного, простійшого й тоньшого, тканого з певним взором; далі т.зв. прясла, себто кам’яні кружечки від веретен, що правдоподібно надівалися на деревляну палічку, для розмаху» [9].

Сучасні українські археологи в російськомовних працях продовжують вживати термін «пряслице» («пряслица») [1], хоча правильно для цієї мови було б слово «прясло» («пряслень», «пряслешек»). В україномовній археологічній літературі теж маємо переважне використання терміна «пряслице», який, як уже зазначалося, в українській мові, як і в російській, означує не предмет, який надівається на веретено, а днище. Це неправильне застосування термінів благословляється і першим українським «Словником-довідником з археології», у якому, ігноруючи дані мовознавства, стверджується, що «круглий предмет з наскрізним конічним отвором у центрі для надягання на веретено» – це «пряслице», з російським відповідником цього слова – «пряслице», і англійським – «spindle whorl». При цьому ще й категорично наголошується: «Можна – прясличко, але ніколи не повинно вживатися «прясло» [27].

Абсолютно незрозуміло, чому «можна» вживати невідоме в жодній мові слово «прясличко» як означення саме цього предмета, але «не повинно вживатися» «прясло», яке в російській мові саме й означує предмет дискусії, а не слово «пряслице», зазначене в цій словниковій статті. До речі, українські археологи послуговуються й терміном «прясло». Для прикладу, процитуємо видатного українського археолога Миколу Чмихова: «Найцікавіший зодіак позначено наколами, розташування яких відповідає зорям семи сузір’їв зодіаку весняно-літнього періоду в 1710-650 рр. до н.е., на торцевих площадках спиць прясла пізнього етапу тшинецької культури з Таценок. Обертання прясла, за міфами, символізувало рух кола зодіаку, а отже, таке позначення на таценківському пряслі є закономірним» [38]. Якби, у даному випадку, книга була написана російською мовою, вживаний у ній термін «прясло» якнайточніше відображав би предмет вивчення. Але для використання з цією семантикою в українській мові він абсолютно непридатний, оскільки тут слово «прясло» означає виключно частину огорожі [8, ІІІ, с.402, 495].

«Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.» слів «пряслиця» чи «прясло» не фіксує [28]. Одним із перших слово «прясло» подав у «Русско-малороссийском словаре» 1899 року полтавець Євген Тимченко. За даними автора, слово як в українській, так і в російській мовах має тотожне написання і значення – «часть баркану, плоту» [31]. Як уже згадувалося вище, це ж саме значення «прясла» в українській мові подав через десять років і словник, упорядкований Борисом Грінченком, одночасно, чи не вперше для лексикографічних праць, додавши слово «пряслиця» («прясниця») [8, ІІІ, с.495]. майже через двадцять років «Російсько-український словник», підготовлений Комісією для складання словника української живої мови, повторив усталену народну семантику досліджуваних термінів: «Пряслица – 1) кужілка; см. Прялка, Самопрялка; 2) (донце под кудель) днище, кружок (-жка), сідець (р. сідця)...»; «Прясло» – 1) (частокол) частокіл (-колу); 2) (звено изгороди) пла[е]ниця, (гал) прясло» [20].

Напевно, вперше в україномовному довідковому виданні з’явився термін, що претендував на відповідність російському слову «прясло», у першій українській енциклопедії за редакцією професора Івана Раковського, яка побачила світ у Львові протягом 1930-1935 рр. У другому томі читаємо: «Прясличка – глиняний або лупаковий перстень до веретена або рибацьких сітей» [32].

Далі починається епоха більшовицької боротьби з українською мовою і з будь-якими виявами «українськості» в суспільному житті. У словниках не забарилися відповідні офіційній політиці метаморфози. Академічний «Українсько-російський словник» 1961 року вже трансплантує з російської мови в українську терміни «прясельце», «пряслице» й закріплює їх вживання як адекватні відповідники російських слів «пряслице», «пряслица»: «Прясельце, пряслице спец. пряслице, пряслица» [36]. При цьому укладачі словника повністю зігнорували історично сформовану семантику слів у російській мові. У результаті, відтоді в українській мові слово «прясельце», а в російській – «пряслице», мали означувати не днище, а кружало до веретена. На підтвердження «правильності» цього фальсифікату, автори словника подали цитати не з класичної літератури (бо там їх немає), а з наукових праць радянських археологів 1940-х-1950-х років, які самі ж і спотворили первісну семантику термінів.

Прикро констатувати, але й укладачі фундаментального академічного «Словника української мови» в 11-ти томах повторили неточності «Українсько-російського словника» 1961 року, додавши до них і свою ложку дьогтю, поставивши знак рівності між різносемантичними термінами: «Прясельце, пряслице, я, с. Те саме, що прясло» [29], згадавши ті ж самі приклади з археологічної літератури, і самовільно надавши українському слову «прясло» значення, якого воно ніколи не мало: «Прясло, а,
с. Металеве, глиняне, шиферне, скляне і т.і. кільце, що надягається на веретено для надання йому ваги» [29].

Започаткований лексикологами процес семантичних фальсифікацій і української, і російської термінології довершив «Російсько-український словник» 1984 року, де російське слово «пряслице» безпідставно тлумачиться як зменшено-пестлива форма від «прясло», а його українськими відповідниками буцімто є слова «прясельце», «пряслице», «кільце»: «пряслица уст., обл. самопрядка, прядка»; «пряслице 1. уменьш.-ласк. см. прясло2; 2. (грузик на веретене) уст., обл. прясельце, пряслице, кільце; 3. (донце) уст., обл. днище, кружок, -жка, сідець, -дця;»;.. «прясло2 1. (грузик на веретене) уст., обл. прясельце, пряслице, кільце..» [19]. Як бачимо, з’явилося навіть нове синонімічне слово «кільце», яке в цьому значенні доти не фіксував жоден словник. Ця ж сама термінологія без будь-яких змін перекочувала до іншого словника – «Російсько-українського словника наукової термінології: Суспільні науки» [21].

Для лексикографічних і енциклопедичних праць російських учених характерне відтворення автентичної семантики досліджуваних слів до 1960-х років. Так, перше видання «Большой Советской Энциклопедии» за 1940-й рік тлумачить слово «прясло» як «1) или пряслень, ободок в виде кольца, надевавшийся при прядении на веретено для веса» [18]. Проте через 35 років уже третє видання «БСЭ» на означування того ж самого предмета подає вже інший термін – «пряслице», зазначаючи в дужках нібито його давньоруський відповідник – «пряслень»: «Пряслице (древнерус. пряслень), грузик, насаживаемый на веретено для придания ему устойчивости и равномерности вращения...» [17].

Отже, досить чітко в енциклопедичних і лексикографічних працях стала виявлятися експансія радянської археологічної літератури, хоча, з наукової точки зору, доречнішим був би саме зворотній вплив. Але, в даному випадку, здається, спрацював тодішній авторитет члена науково-редакційної ради видавництва «Советская Энциклопедия», одного з офіційних провідників історичної науки в СРСР, директора Інституту археології АН СРСР, академіка Бориса Рибакова. Справа в тому, що цей учений у своїх книгах вживав слово «пряслице», а російське слово «пряслень», відоме в російській народній мові ХІХ ст., з його подачі стало давньоруським: саме так майбутній авторитет відносно довільно прочитав напис на шиферному кружалі, знайденому в 1885 році в Києві: «По аналогии с преславской находкой... предлагаю следующее чтение: ПОТВОРИН ПРЯСЛЬНЬ, т.е. пряслень (пряслице)» [23, с.198]. Тут маємо приклад принаймні однієї історичної фальсифікації академіка Бориса Рибакова, який не лише прочитав давньоруський напис, як йому було вигідно, але й переніс термін ХІХ ст. в ХІІ ст., ігноруючи дані писемних джерел, які фіксують у давньоруській мові лише слово «пр#слица», яке означало «веретено» [30].

Задля об’єктивності слід зазначити, що вчений розумів породжену археологами термінологічну фальсифікацію і тому пропонував повернутися до російського семантично точного слова «пряслень», хоча й свідомо неправильно називав його давньоруським: «Название пряслица в большинстве славянских народов ближе к той форме, которая в ХII в. была нацарапана на шиферном кружке, чем к современному археологическому термину... В русском языке существуют названия «пряслень», «пряслешок», а слово «пряслице» обозначает прялку. Утвердившийся в археологической литературе термин лучше было бы сменить на древнерусский» [23, с.199]. Цього побажання археологи в СРСР не почули, як забув про нього й сам автор [25], хоча й нагадував про неточність іще кілька разів /«На веретено, для ускорения его вращения, надевали глиняное или каменное (из розового шифера) колечко – «пряслень» (... в археологии принято неточное название – «пряслице»)/ [24].

Цікаво, що друге і третє видання академічного «Словаря русского языка», які, за твердженням укладачів, «должны показать состояние словарного состава 60-х-70-х годов ХХ-го века» [26, І, с.5], подають два значення слова «прясло»: «1. Часть изгороди от столба до столба. || Жердь изгороди... || Изгородь... 2. Приспособление из продольных жердей на столбах для сушки снопов, сена» [26, ІІІ, с.552], уже зовсім не згадуючи про «прясло» як кружало до веретена. «Українська Радянська Енциклопедія» бездумно продублювала з великодержавницької енциклопедії термін та його фальсифіковане значення: «Прясельце – тягарець, який насаджували на веретено, щоб надати йому сталості й рівномірності обертання» [16].

З археологічних, лексикографічних та енциклопедичних праць семантично спотворені українські терміни перекочували до сучасної етнографічної літератури [2,34,39]. Для прикладу процитуємо визначення термінів «прясло» та «пряслиця» зі словника-довідника «Українська народна тканина», запозичені автором книги зі «Словника української мови» в 11-ти томах: «Веретено (хвук) – 1. Ручний інструмент для прядіння ниток у вигляді потовщення у нижній третині стрижня з натягнутим на нього пряслицем...» [39, с.60]; «Прясло – шиферне, глиняне, скляне кільце, що надягається на веретено для надання йому ваги» [39, с.204].

Вживання в українській народній мові назви кружала до веретена як «прясло», «прясельце», «пряслице», «пряслиця», «прясличка», «прясличко» на етнічних українських територіях не зафіксовано ні мовознавцями, ні етнографами. Львівський дослідник Андрій Бодник у 1969 році писав: «Слово прясельце тут [Прикарпаття та Карпати. – О.П.] зараз не вживається. Проте на Бойківщині чуємо його в трохи зміненій формі – пряслиця – як назву нового знаряддя для прядіння куделі» [2, с.43]. Не маючи жодного джерела, яке б фіксувало на українських землях слово «прясельце», автор все ж таки не втримався від спокуси фальсифікації і в «Порівняльній таблиці термінів, пов’язаних з виготовленням пряжі та ткацтвом у слов’янських народів», приписав українській мові термін «прясельце», а російській – «пряслице», як семантичні відповідники російського слова «прясло» [2, с.40]. (Про тотожні терміни в деяких слов’янських мовах див: [3]).

У 1990 році в СРСР побачив світ російською мовою англомовний у оригіналі «Археологічний словник». Його перекладач Г.А.Ніколаєв переклав англійське словосполучення «spindle whorl» традиційно для радянської археологічної літератури – «пряслице» [4]. Якщо вдатися до українського дослівного перекладу англійських слів, то отримаємо: «spindle» – «веретено», «whorl» – «ролик веретена» [35].

В українській мові є спеціальне слово саме для означення ролика веретена – це «кочальце»: «деревянный диск, надеваемый на конец»; «кружок, обхватывающий нижний конец веретена» [8, І, с.135; ІІ, с.295]. У зв’язку з цим, слід згадати, що ще російський авторитетний етнограф-класик Дмитро Зеленін у капітальній праці «Russische (ostslavische) Volkskunde», вперше опублікованій у Німеччині в 1927 році, писав: «Раньше вытачивали веретена с кружком: в нижней части веретена на небольшом конусе, на острие которого веретено вращается, делали кольцеобразное утолщение. Теперь веретено обычно делают с головкой: утолщение имеет шарообразную или цилиндрическую форму...

Утолщение в нижней части веретена играет роль маховика, усиливающего вращение веретена. Иногда, чтобы сделать веретено тяжелее, на нижний его конец надевают деревянный кружок (укр. кочальце) или же металлическое или глиняное кольцо (севернорус. пряслень, преслешок, буёк). Как показали археологические раскопки, такие кружки из глины или камня (пряслицы)употреблялись уже в далёкой древности» [11]. Характерно, що Дмитро Зеленін теж подає українську назву дерев’яного кружала до веретена – «кочальце», а глиняне кільце означує лише північно-російськими словами «пряслень», «пряслешок», «буёк».

Дерев’яні кочальця ХІХ ст. майже ідентичні з деякими типами глиняних кружал, особливо пізньо-тшинецького часу, які Микола Чмихов називав «пряслами-колесами» [38]. Слово «кочальце» є зменшувальним від «кочало», основним значенням якого є «круг», а іншим – «кружок деревянный или иной», який лежить в основі чогось [8, ІІ, с.295], «деревянный кружек, ободок» [8, ІІ, с.320]. Це саме те, чим є і російське «прясло» («выделанный из черепка кружок с дыркою») [10]. Тобто виявляється, що
українські слова «кочальце», «кочало» найточніше відповідають як російському «прясло», так і англійському «spindle whorl». Російському слову «пряслице» відповідають українські «пряслиця», «кужівка», «кружівка» [8, ІІ, с.320].

При цьому слід зазначити, що терміни «кочало», «кочальце» були поширені в західному регіоні України, а для центрального, лівобережного регіонів характерним є синонімічний варіант «кочала» – «кружало», який до того ж має більш широкий семантичний ряд: «Кружало, ла, с. Круг; диск... Кружало является частью различных снарядов, напр., ткацкого станка» [8, ІІ, с.313; 5, с.31]. Термін «кружало» одночасно виявляє і форму предмета (круг) і спосіб його застосування (кружання, кружляння).

На завершення, подам ще кілька спостережень, пов’язаних із темою цієї розвідки:
1. В ХІХ ст. гончарі Полтавщини виготовляли «кульки» – масивні глиняні колоподібні вироби з отвором посередині, які використовували для нагрівання води. За формою вони дещо схожі до кружал [14, с.135; 5, с.46]. На Галичині в XIX ст. поширеними були гадання з глиняним кружечком (кочілцем) та глиняною кулькою [Шухевич В. Гуцульщина. – Львів: з друк. Наук. т-ва ім. Шевченка, 1904. – Ч.4. – С.194].
2. У професійній лексиці гончарів Опішного побутувало словосполучення «кульки намотувати», яке означувало процес набивання великих округлих грудок перебраної глини («куль») одна на одну, до
утворення великої купи глини [14, с.31]. Слово «намотувати», безперечно, запозичено з термінології прядіння й асоціативно викликає уявлення про намотування нитки на веретено.

Підсумовуючи викладені вище спостереження і аргументи, слід ще раз наголосити, що вживаний нині в українській і російській археологічній літературі термін «пряслице» та його варіанти («прясельце», «пряслиця», «прясличко», «прясличка»), як і термін «прясло» в україномовній літературі, є словами, що мають в українській і російській мовах зовсім іншу усталену семантику, аніж та, що нав’язана їм археологами. В українській науковій літературі науковими термінами, а отже й відповідними мовним традиціям українців, на означення предмета з наскрізним отвором для насаджування на веретено, є «кружало», «кочало», «кочальце», «кільце», «кулька». У російськомовній науковій літературі мають вживатися тотожні російські відповідники – «прясло», «пряслень», «пряслешек».

1. Археология Украинской ССР. В 3-х т. – К.: Наук. думка, 1986. – Т.3. – С.493-494.
2. Бодник Андрій. Бойківська прядильно-ткацька техніка і термінологія // Народна творчість та етнографія. – 1969. – №4. – С.37-51.
3. Болгарсько-український словник. – К.: Наук. думка, 1988. – С.535; Гессен Д., Стыпула Р. Большой польско-русский словарь: В двух томах.– Москва-Варшава: Русский язык – Везда Повшехна, 1988. – Т.II. – С.171; Павлович А.И. Чешско-русский словарь. – М.: Русский язык, 1989. – С.490; Сербскохорватско- русский словарь. – М.: Русский язык, 1976. – С.486, 447.
4. Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. – М.: Прогресс, 1990. – С.202.
5. Василенко В.И. Опыт толкового словаря народной технической терминологии по Полтавской губернии. Отдел 1-й, II-й и III-й. Кустарные промыслы, сельское хозяйство и землеведение, народные поговорки и изречения. – Харьков: тип. «Печатное Дело», 1902. – С.46.
6. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – С.70.
7. Вомперский В.П. Издания «Толкового словаря живого великорусского языка» В.И.Даля // Даль Владимир. Толковый словарь живого великорусского языка: Т.1-4. – М.: Рус.язык, 1989. – Т.1. – С.XIV.
8. Грінченко Борис. Словарь української мови: У 4-х т.– К.: вид-во АН УРСР, 1958. – Т.1. – С.135, 394; Т.II. – С.295, 313, 320; – 1959. – Т.III. – С.402, 495.
9. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук.думка, 1991. – Т.1. – С.262.
10. Даль Владимир. Толковый словарь живого великорусского языка: Т.1-4. – М.: Рус. язык, 1989. – Т.3. – С.533.
11. Зеленин Д.К. Восточнославянская этнография. – М.: Наука, 1991. – С.185.
12. Орфоепічний словник / Укладач М.І.Погрібний. – К.: Рад. Школа, 1984. – С.479.
13. Пошивайло Олесь. Гончарство і Українська Мова // Українське Гончарство: Національний культурологічний щорічник. За рік 1995. – Опішне: Українське Народознавство, 1996. – Кн.3. – С.13-17.
14. Пошивайло Олесь. Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України (Гетьманщина). – Опішне: Українське Народознавство, 1993. – С.31, 135.
15. Преображенский А.Г. Этимологический словарь русского языка. – М.: Гос. изд-во иностранных и национальных словарей, 1959. – Т.2. – С.144.
16. Прясельце // Українська Радянська Енциклопедія. – К.: Голов. ред. УРЕ, 1983. – Т.9. – С.175.
17. Пряслице // Большая Советская Энциклопедия. – М.: Советская Энциклопедия, 1975. – Т.21. – С.181.
18. Прясло // Большая Советская Энциклопедия: М.: Советская Энциклопедия, 1940. – Т.47. – 487.
19. Російсько-український словник. – К.: Головна ред. УРЕ, 1984. – Т.3. – С.82.
20. Російсько-український словник. – К.: Державне Видавництво України, 1928. – Т.3. – О-П. – С.630.
21. Російсько-український словник наукової термінології: Суспільні науки. – К.: Наук. думка, 1994. – С.400.
22. Рудинський М. Археологічні збірки Полтавського музею // Збірник, присвячений 35-річчю Музею. –
Полтава, видання Полтавського державного музею, 1928. – Т.1. – С.50.
23. Рыбаков Б.А. Ремесло Древней Руси. – М.: Изд-во АН СССР, 1948. – С.197-199.
24. Рыбаков Б.А. Ремесло // История культуры Древней Руси: Домонгольский период. I. Материальная культура. – Москва-Ленинград: Изд-во АН СССР, 1951. – Т.1. – С.108.
25. Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – М.: Наука, 1987. – С.298.
26. Словарь русского языка: В 4-х т. – М.: Рус. язык, 1985. – Т.1. – С.5; 1987. – Т.III. – С.552.
27. Словник-довідник з археології. – К.: Наук. думка, 1996. – С.223.
28. Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.: У двох томах. – К.: Наук. думка, 1978. – Т.2. – 592 с.
29. Словник української мови: В 11-ти т. – К.: Наук. думка, 1977. – Т.8. – С.371.
30. Срезневский И.И. Словарь древнерусского языка. – М.: Книга, 1989. – Т.ІІ. – Ч.2. – С.1719-1920.
31. Тимченко Е. Русско-малороссийский словарь. – К.: типогр. Имп. ун-та Св.Владимира, 1899. – Т.2. – С.112.
32. Українська загальна енциклопедія: Книга знання в 3-ох томах / Під головною редакцією Івана Раковського. – Львів-Станиславів-Коломия: видання Кооперативи «Рідна школа», б.р. – Т.2. – С.1166.
33. Українська літературна вимова і наголос: Словник-довідник. – К.: Наук. думка, 1973. – 724 с.
34. Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. – К.: Либідь, 1993. – С.63.
35. Українсько-англійський і англо-український словник. – К.: МП «Пам’ятки України», 1993. – С.575, 665.
36. Українсько-російський словник: У 6-ти т. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – Т.ІV. – С.544.
37. Фасмер Макс. Этимологический словарь русского языка: В 4-х т. – М.: Прогресс, 1987. – Т.ІІІ. – С.395.
38. Чмихов М.О. та ін. Археологія та стародавня історія України: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – С.149.
39. Шевченко Є.І. Українська народна тканина. – К.: Артанія, 1999. – С.60, 204.
40. Щербань Анатолій. Класифікація кружал і важків VІІІ-ІІІ ст. до н.е. з лісостепу України // Український керамологічний журнал. – 2001. – №2. – С.12-14.

 

© Олесь Пошивайло, головний редактор