|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
Наприкінці 2001 року редакція «Українського керамологічного журналу» звернулася до всіх вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації (училища, коледжі, технікуми, інститути, університети, академії), які мають у своїй структурі кафедри образотворчого чи декоративно-ужиткового мистецтва, кераміки, а також до художніх шкіл, шкіл мистецтв, центрів естетичного виховання, студій і гуртків кераміки з проханням подати для опублікування на сторінках «УКЖ» статті про діяльність того чи іншого закладу, пов’язану з гончарством, керамікою. Пропонувалося висловити власні міркування щодо означеної теми, поділитися досвідом підготовки майстрів-гончарів, художників-керамістів, технологів-кераміків; розповісти про досягнення і невдачі в опануванні дітьми, учнями, студентами основ керамічного мистецтва; специфіку навчального процесу, його ефективність і шляхи вдосконалення; про те, як вдається самотужки вирішувати численні проблеми, і на які питання варто було б звернути увагу центральних і місцевих органів влади. Листи надійшли до майже 80 закладів, з яких відгукнулися лише 6. Ця ситуація-мовчанка певною мірою відображає стан керамологічної, художньої, технічної освіти в Україні, пов’язаної з гончарством, керамікою. Узагальнюючи наявні в редакції відомості, польові матеріали науковців Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, спостереження за діяльністю керамічних підприємств і виставковою діяльністю різних фірм та установ можна безпомилково діагностувати колапс гончарської освіти в Україні. 
У гончарстві справіку єдиним способом передачі професійних знань і опанування ремісничою майстерністю було домашнє учнівство: батько передавав власний досвід роботи з глиною сину, дід – онукові. Таким чином забезпечувалося поступове вдосконалення, накопичення й успадкування професійних навичок і прийомів виготовлення гончарних виробів. Складалися гончарські роди, династії, в яких заняття гончарством переходило від покоління до покоління як найдорожчий спадок предків. Упродовж тисячоліть сформувалися певні «неписані» правила навчання професії гончаря. З появою в ХVІ ст. професійних об’єднань гончарів, класичною формою яких стали ремісничі цехи, було запроваджено поетапну систему професійної підготовки майстрів, закріплену документально цеховими статутами. Вона передбачала послідовне опанування гончарською майстерністю з набуттям нового соціально-правового статусу. На основі усталеної побутової практики передачі таїни рукомесництва в колі сім’ї, родини, роду цехи виробили більш складну процедуру професійного зростання, яка забезпечувала високу ефективність навчання і можливість успішної конкуренції з «партачами», тобто з позацеховими гончарями. Вона передбачала кількарічне домашнє навчання в досвідченого майстра в статусі учня, а згодом – роботу не менше одного року в статусі підмайстра (челядника, молодика). Гончарська наука завершувалася своєрідним іспитом – виготовленням тих чи інших виробів, які підтверджували набуті знання і вміння. Друга половина ХІХ ст. прикметна запровадженням в Україні заводського та шкільного учнівства. Зацікавлені подальшим розвитком гончарного промислу земства, громадські організації, приватні особи почали направляти найбільш здібних молодих гончарів на кількамісячне навчання (практикування, стажування) до відомих керамічних підприємств (наприклад, на завод Фока в Новгородській губернії), а також відкривати в осередках промислу гончарні майстерні, показові пункти (Товсте, Берлинці-Лісові, Опішне, Глинськ, Постав-Мука, Нова Водолага, Межиріч, Олешня, Дибинці). Вони мали навчально-виробничий характер: їхні майстри виготовляли кераміку й одночасно вчили цьому учнів із числа кустарів. Саме з випускниками цих шкіл пов’язане активне впровадження в українському гончарстві кінця ХІХ-першої чверті ХХ ст. нових форм посуду, нових орнаментальних систем, пошуки нових стильових змін і пристосування виробів до новітніх потреб часу. Не завжди це новаторство було вдалим з мистецької точки зору, але воно було необхідним для забезпечення життєспроможності промислу. Одночасно виникали художньо-промислові школи (Коломия, Миргород, Кам’янець-Подільський), які, виготовляючи суголосі епосі керамічні вироби, готували спеціалістів-технологів для підприємств керамічної промисловості, що розвивалася на той час особливо швидкими темпами. У 1920-1930-ті роки майже всі існуючі керамічні навчальні заклади, пройшовши через низку реорганізацій, припинили свою діяльність. На Лівобережжі найдовше утрималася керамічна школа в Опішному, що до 1941 року готувала гончарів та малювальниць для місцевого промислу, та Миргородський керамічний технікум імені Миколи Гоголя, що й донині готує спеціалістів для керамічної промисловості. Розпочавши боротьбу з одноосібниками, більшовицька окупаційна влада в Україні повсюдно знищувала ремісництво. Дозволялися лише організовані форми роботи кустарів у вигляді гончарних артілей. Відповідно до радянських ідеологічних настанов відпала необхідність у підготовці кадрів художньої інтелігенції, у тому числі й для роботи в осередках традиційних художніх промислів. В артілях гончарів-кустарів, якими керували здебільшого партійні активісти без ґрунтовної фахової освіти, єдиною формою професійного навчання молодих людей було артільне учнівство, яке зберігалося і після реорганізації артілей в заводи в 1960-х роках. У другій половині 1930-х років в Україні вже не було жодного навчального закладу, який би готував художників-керамістів. Проте зростала кількість закладів, які готували спеціалістів-технологів для фарфоро-фаянсової, будівельної, вогнетривної промисловості. Так, завдячуючи російській імперській політиці, одна з найбільших керамічних держав світу позбулася більшості із майже 700 гончарних осередків. Втративши ще й близько десятка мистецьких керамічних навчальних закладів і не маючи можливості готувати професійні кадри гончарів, керамістів, популяризувати мистецтво кераміки, активно інтегруватися в міжнародний культурно-мистецький рух, Україна втратила свої, безперечно, світові пріоритети в цій галузі мистецтва і економіки й донині залишається невідомою міжнародній спільноті. Після ІІ Світової війни, у 1947 році, художників-керамістів почав готувати Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. У 1956 році започатковано відділ художньої кераміки в Косівському училищі прикладного мистецтва. У той же час на Лівобережжі не було жодного навчального закладу подібного типу. Тільки недавно, на межі тисячоліть, Київський художньо-промисловий технікум переріс у Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука з кафедрою художньої кераміки. Нині професійна підготовка гончарів, керамістів здійснюється в різних організаційних формах. Роль початкового залучення дітей, школярів до заняття гончарством виконують дитячі школи народних мистецтв, художні школи, студії та гуртки кераміки при загальноосвітніх школах і позашкільних навчально-виховних закладах, центрах естетичного виховання тощо. Узагальнення їхнього досвіду роботи засвідчує, що вони, заохочуючи дітей, школярів до художньої творчості, постаючи першопоштовхом до серйозних мистецьких студій, водночас дуже рідко стають ініціативними центрами розвитку українських традицій і мистецтва кераміки в цілому. Більшість із них є замкненими системами, «річчю в собі», без чітко окреслених завдань поступу і кінцевої мети. Вони напочатку не задумуються як етапні на шляху здобуття мистецької гончарської освіти, а тому виготовлення учнями глиняних «подєлок» як засіб боротьби з дитячим гультяйством нерідко стає єдиною метою навчального процесу. Діяльність учнів у таких гуртках, як правило, починається і закінчується ліпленням фігурок людей, тварин і машин. Поетапне зростання професійної майстерності з року в рік ними не передбачається. Тому окремі учні, які згодом обирають кераміку своїм життєвим кредо, постають здебільшого винятком з правила, аніж логічним завершенням кількарічного навчання. Заняття дітей гончарством, до певної міри, розвиває в них творче мислення, але, з точки зору національного художнього виховання, вони часто виконують етнонівелюючу роль, оскільки ліпляться персонажі, народжені не місцевою фольклорною, культурною традицією, а передовсім нав’язані сучасною кінотворчістю, яка стала визначальним елементом міжнародного шоу-бізнесу й повсюдно тиражується засобами масової інформації. Образи роботів, кіберів, робокопів, як і чебурашок, вінні-пухів тощо, багаторазово власноручно змодельовані в глині, глибоко проникають у дитячу підсвідомість, заступаючи історично сформовані образотворчі етнічні стереотипи. Інший негативний момент – культивування в гуртках, студіях виготовлення статуеток «українських типів», які ніби-то мають засвідчувати прихильність учнів до народних традицій. Проте біда не в самому бажанні сповідувати традиції, а в їх спотвореній інтерпретації: зразками для наслідування юних гончарів стають не класичні твори народного гончарства, скажімо, «барині», «козаки», «свати» Олександри Селюченко, а «базарна» керамічна скульптура, основним завданням якої є привернути увагу потенційних покупців будь-якими способами, зокрема й глумливим образом людини з національними атрибутами – шароварами, вишиванкою, вусами; сорочкою, плахтою, косою. При цьому, чим потворніший образ, тим краще. Тому й дивляться на нас уже не з базарно-ярмаркових лотків, а з дитячих рук страхітливі «дядьки» й «тітки» з вгодованими переляканими мордами, банькатими очима, роздутими щоками, відкритими ротами з рядами кінських зубів, носами-бульбами, здоровенними пузами-барилами. А поруч годиться створити майже обов’язковий антураж – пляшку з написом «горілка» або ж курінь із вивіскою «шинок». Ось такий «типовий» образ українця (українки) повсюдно нав’язується суспільству керівниками всеукраїнського базару. Мистецькі ж школи, студії охоче підхоплюють його й закладають у дитячу підсвідомість. Через роки цей зневажливий образ уже в головах дорослих людей продукуватиме поведінку типових українофобів. Дитячі керамічні гуртки, студії, школи, в яких заохочується така «творчість», мимоволі руйнують у дитячих душах психологічне підґрунтя для розвитку національної свідомості, не сприяють розвитку етнічних художніх традицій. Вони, в більшості своїй, зорієнтовані на космополітичну творчість, у якій національне залишається суто формальною, зовнішньою ознакою створених речей, а не їх сутнісною характеристикою. Такий невтішний результат діяльності багатьох керамічних гуртків, студій наперед запрограмований характером державної політики. Адже в Україні й на одинадцятому році незалежності відсутня національно-патріотична, державницька концепція розвитку освіти, культури і мистецтва, яка б і стала основою практичної реалізації державної політики в гуманітарній сфері життя українського суспільства, як не помітний і будь-який поступ у цьому вкрай важливому державотворчому напрямку. Тому майже всі заклади мистецької освіти кинуті напризволяще. Існуючі в них керамічні гуртки, студії тримаються здебільшого на ентузіазмі їхніх керівників, які, проте, в численних випадках, ще й не мають необхідної художньої освіти. І це вже стало історичною традицією гончарних шкіл і навчальних майстерень в Україні. Адже ще з останньої чверті ХІХ ст. ними керували і вчили учнів переважно не художники-керамісти й не технологи-кераміки, а спеціалісти інших галузей знань – статисти, етнографи, архітектори, живописці, інженери, партійні функціонери. Й донині відсутні вчителі з числа спадкоємних гончарів, керамістів, бо й сама династійність гончарських родів стала винятковим явищем. Гончарські об’єднання дітей мають вкрай слабку матеріально-технічну базу, рівень якої, як правило, визначається фінансовою неспроможністю органів управління освітою та особистим «талантом» їхніх керівників «вибивати» гроші, «діставати» необхідні матеріали й обладнання. Вони обмежені в застосуванні якісних і різноманітних глин, ангобів, полив, пігментів. Мають примітивні гончарні круги й музейного віку муфельні печі. Відсутня також методична й навчальна література, практичні посібники, мізерний фонд речових та ілюстративних наочних матеріалів. Значною є плинність учнів. Допомоги від державних органів – практично ніякої. Про заохочення керівників-ентузіастів, зайнятих не стільки поступальним рухом, скільки пошуком найменших можливостей для виживання улюбленої справи, уже давно всі забули. Обмежені також можливості для творчого спілкування вчителів, керівників гуртків, студій, як між собою, так і з відомими художниками-керамістами, народними майстрами-гончарями, технологами-кераміками, мистецтвознавцями. Ще скромнішими є можливості для ознайомлення з іногородніми виставками сучасної кераміки, музейними колекціями, художніми галереями. Прикметна закономірність останніх десятиліть: студії кераміки практично не виникають в традиційних центрах гончарювання, що яскраво виявляє байдуже ставлення місцевої влади, інтелігенції, у першу чергу, учительства, до проблеми збереження мистецьких традицій українства. Вони з’являються переважно в індустріальних центрах, де актуальною є не проблема розвитку гончарських традицій краю, а виключна потреба в художньому вихованні школярів. Тому з українськими традиціями їх опосередковано пов’язує лише матеріал – глина, а форми, яких вона набуває в руках учнів, уже не мають безпосереднього зв‘язку з гончарськими традиціями, з національною культурою. З огляду на це, й мета діяльності гончарних студій у традиційних центрах гончарства і в інших населених пунктах має бути диференційованою: якщо перші слід активно спрямовувати на вивчення, успадкування й творчий розвиток місцевих гончарських традицій, то інші варто зосередити на загальному художньому вихованні через вивчення вершинних досягнень української і зарубіжної кераміки, набуття практичних навичок роботи з глиною. Залучення дітей, школярів, молоді до заняття гончарством – це не лише акт успадкування й продовження славних гончарських традицій, а й тривалий процес формування в наймолодших школярів поваги до рідної культури, виховання творців Новітньої України. Традиційна загальноосвітня школа зорієнтована на кількісні показники одержаних учнями знань і не докладає особливих зусиль для виховання в них естетичного ставлення до оточуючого світу, утвердження в їхніх уявленнях і поступках загальнолюдських морально-етичних норм співжиття, бачення, розуміння і здатності до самостійного творення краси – у побуті, довкіллі, на виробництві. Сучасна школа з її консервативними формами й методами роботи, неспроможна ефективно протистояти шаленому натискові масової, уніфікованої, американізованої, бандитської культури, провідниками й найактивнішими популяризаторами якої стали й українські засоби масової інформації, передовсім телебачення. А тут будь-які кардинальні зміни можливі лише на рівні активного втручання держави. За таких умов необхідна також серйозна увага до цієї ділянки дитячої творчості з боку місцевих органів виконавчої влади. За їхнього зацікавлення й активної підтримки гуртки, студії гончарства можуть і повинні стати школами мистецького виживання й самоствердження українців, ефективним засобом культурної самоідентифікації, збереження й примноження художнього потенціалу нації, способом передачі прийдешнім поколінням мистецьких знань і навичок, що забезпечило б безперервність художніх традицій в Україні. Заняття учнів гончарством має стати важливим чинником національного виховання, інструментом формування не громадянина світу, а, насамперед, громадянина України, спадкоємця тисячолітніх духовно-мистецьких набутків. Для цього необхідне створення в найбільших осередках народної художньої культури спеціалізованих художніх загальноосвітніх шкіл, шкіл-інтернатів І-ІІІ ступенів (за прикладом Колеґіуму мистецтв у Опішному), навчально-виховних комплексів мистецького спрямування, колеґіумів мистецтв, класів із поглибленим вивченням мистецьких дисциплін; запровадження в загальноосвітніх школах трудового (виробничого) навчання на базі традицій місцевого гончарства; відкриття в них факультативів, студій, гуртків гончарства, до керівництва й викладання в яких слід широко залучати народних майстрів-гончарів. Оце і є ті джерельця, з якими пов’язується успадкування гончарських традицій, найбільш природний першопоштовх до заняття прадавньою справою. При цьому треба культивувати ставлення до гончарства як до феномена народної художньої культури, опановувати його як певну філософію повсякденного буття. Через заняття гончарством школярі мають здобувати внутрішню свободу, розкріпачувати думки, виходити за межі існуючих суспільних стереотипів і уявлень про світ. «Ніщо краще не розвиває в нас безпомилкове почуття, як все те прекрасне, що бачимо і чуємо ми з дитячих років», – писав наприкінці ХVIII cт. німецький письменник Кристоф Віланд [2]. Отже, потенціал відродження центрів народної художньої культури в Україні, у тому числі й гончарства, нині зосереджений у загальноосвітніх школах, а збереження нинішніх гончарських осередків, як і в цілому традицій українського рукомесництва, – у руках учителів. Тому керівники гончарних студій і гуртків, шкіл, учителі-ентузіасти сьогодні потребують всілякої підтримки й заохочення. Одним із ефективних шляхів популяризації гончарства, залучення до заняття ним школярів, молоді, обміну досвідом роботи учнів і учителів стали Всеукраїнські гончарські фестивалі, започатковані Національним музеєм-заповідником українського гончарства в Опішному на базі Колеґіуму мистецтв у Опішному. Вони поступово стають традиційними і в 2001 році вже відбувся другий загальнодержавний форум юних мистців, присвячений гончарству. (Його матеріали, зокрема твори переможців фестивальних конкурсів, публікуються в цьому номері «УКЖ»). Наступним
етапом у професійній підготовці гончарів, керамістів, опісля
керамічних гуртків, студій, шкіл, є вищі навчальні заклади
І-ІІ рівня акредитації (училища, коледжі, технікуми). За радянського
тоталітарного режиму майже всі вони вишколювали армію художників-оформлювачів,
які допомагали керівній і спрямовуючій партійній силі втілювати
ленінський план монументальної пропаганди комуністичних ідей.
Випускники художніх училищ знаходили непогано оплачувані робочі
місця в художньо-виробничих комбінатах, оформлювальних майстернях,
на підприємствах і в колгоспах, де ліпили й писали портрети
вождів російського і світового пролетаріату, мітингові й набудинкові
лозунги і транспаранти, оздоблювали інтер’єрні агітаційні
куточки тощо. І хоча потреба в соціалістичних художніх виконробах
уже давно відпала, вищі навчальні заклади І-ІІ рівнів акредитації
й донині продовжують готувати переважно кваліфікованих робітників,
власне, виконавців чужих ідей, а не творців художньої кераміки
чи пошукачів нових досягнень у царині керамічної технології.
У них навчальний процес нерідко відірваний не тільки від вершинних
досягнень українського народного гончарства, але й від здобутків
сучасних провідних мистців-керамістів світу. Їхні навчальні
плани і програми ще й досі «дихають» ідеями 1960-х-1980-х
років. Причина такого непривабливого становища – не тільки
у дефіциті першокласних викладачів, підручників, фонду унаочнення,
а й у відсталості сучасної матеріально-технічної бази для
забезпечення ефективності навчального процесу. Глина одного
типу, обмеженість необхідних ангобів, полив, кульових млинів,
вакуумпресів, муфельних і газових печей з електронними приладами
контролю – ось лише деякі з численних проблем усіх без винятку
навчальних закладів. Їх багатолітнє невирішення з роками виснажує
внутрішній потенціал розвитку мистецьких інституцій, вбиває
ентузіазм викладачів, паралізовує їх творчі пошуки й жадання
експериментів. Звідси – млявість, аморфність, безплідність,
«ніякість» гончарської художньої освіти в Україні. А результатом
професійної діяльності власників-носіїв цієї освіти саме і
є нинішній низький загальний рівень художньої культури населення
в Україні. Випускники мистецьких закладів І-ІІ рівнів акредитації
кількісно значно переважають чисельність вихованців художніх
інститутів, академій, що дають студентам освіту суттєво вищого
якісного наповнення, а тому саме вони й продукують основну
масу речей, які циркулюють каналами сучасного українського
артбізнесу. Стихійні ринки, вуличні вернісажі, ярмаркові площі,
художні крамнички й сувенірні кіоски, лавки псевдонародного
мистецтва буквально завалені їхніми «шедеврами», які не мають
нічого спільного з історико-мистецькими традиціями українців.
Сьогодні саме вони творять атмосферу традиційних свят народної
творчості, скажімо, на Андріївському узвозі в Києві, у Музеї
народної архітектури та побуту України в Пирогово, на Сорочинському
ярмарку на Полтавщині і т.д. У гонитві за швидкими прибутками вони рухаються у фарватері невибагливих міщанських смаків покупців, ще більше спотворюючи естетичні уявлення пересічних громадян держави. Продукування кітчу лише пояснюється необхідністю заробітку на прожиття: мовляв, високохудожні твори довше продаються, важче шукають свого покупця. Насправді ж, це, нерідко, – словесна омана, спосіб приховування власної нездатності до творення високого мистецтва, оскільки їхні таланти, здібності, заявлені в шкільні та студентські роки, не були належно підтримані державою й не були достатньо розвинені існуючою в Україні системою мистецької освіти. Кращі
випускники художніх і технічних училищ, коледжів, технікумів
продовжують професійну освіту у вищих навчальних закладах
ІІІ-IV рівнів акредитації (інститути, університети, академії).
Найвищий в Україні рівень освіти в галузі художньої кераміки
дає Львівська академія мистецтв, а в галузі технічної кераміки
– Національний технічний університет «Харківський політехнічний
інститут», Національний університет «Львівська політехніка»,
Національний технічний університет України «Київський політехнічний
інститут». Проте, студентів, які опановують у них кераміку
як мистецтво, чи як галузь промислового виробництва, можна
перелічити на пальцях. Скажімо, Львівська академія мистецтв
щороку на відділення кераміки набирає близько 10 студентів.
Технічні вузи випускають не набагато більше спеціалістів у
галузі технічної кераміки. Розробки керамологів у галузі технічної кераміки рідко знаходять необхідну виробничу базу для практичного застосування, а тому частіше залишаються незатребуваними в Україні, хоча в усьому світі вони є пріоритетними і важливим фактором економічного поступу індустріальних країн. Жоден навчальний заклад в Україні не готує спеціалістів вищої кваліфікації для роботи в осередках народного гончарства, які б досконало знали специфіку народного промислу, володіли основами менеджменту і маркетингу, могли реально забезпечувати життєздатність гончарських традицій, їх осучаснення відповідно до потреб часу. На керамічних підприємствах України нині практично відсутні фахівці з вищою художньою чи технічною освітою в галузі кераміки. У цьому – одна з багатьох причин занепаду української керамічної промисловості, гончарних осередків і гончарного промислу в цілому. Лише одна форма передачі професійної майстерності – учнівство – найбільш повно забезпечує опанування традиційними прийомами роботи, формотворчими й орнаментальними канонами того чи іншого гончарного осередку. Тим часом студенти художніх навчальних закладів у процесі навчання втрачають зв’язки з осередками промислу. Система підготовки спеціалістів у них, зорієнтована на вивчення різних стилів і прийомів роботи, тільки ускладнює сприйняття і засвоєння студентами світоглядних настанов традиційного гончарства. Тому подальша діяльність випускників, навіть у гончарських центрах, здебільшого так і залишається осібною творчістю, яка не зважає на місцеві традиції і мистецькі здобутки, а, отже, і не може впливати на їх поступальний розвиток. Отже, слід визнати, що, незважаючи на наявність навчальних закладів різного рівня акредитації, які готують художників-керамістів і технологів-кераміків, в Україні немає жодного сучасного, з відповідною матеріально-технічною базою і фундаментальним рівнем професійної підготовки навчального керамічного закладу. Реалії економічного і культурно-мистецького життя дозволяють зробити висновок про відсутність і нагальну потребу в розробці концепції та національної програми розвитку кераміки в Україні. Вона мала б включати в себе заходи економічного і культурологічного характеру, спрямовані на: • підтримку сучасної наукової дисципліни – керамології, а, отже, і наукового вивчення, збереження й популяризації гончарської спадщини, сучасних досягнень народних майстрів-гончарів і художників-керамістів України; • інвестування наукових досліджень у галузі технічної кераміки та керамічного виробництва; • сприяння розвитку традиційних осередків гончарства як сучасних центрів української художньої культури; • зміцнення матеріально-технічної бази науково-дослідницьких центрів, кафедр і лабораторій кераміки, навчальних і навчально-виховних закладів, пов’язаних із гончарством, керамікою; вдосконалення існуючої системи підготовки художників-керамістів і технологів-кераміків; • формування висококонкурентного ринку творів художньої кераміки та новітніх керамічних технологій; • заснування Української академії гончарства (кераміки) для підготовки художників-керамістів, технологів-кераміків і вчених-керамологів; • створення Національного центру сучасної кераміки з творчо-виробничою і виставковою базами. Важливою є підготовка фахівців для народних художніх промислів, у тому числі і гончарства, в існуючих навчальних закладах усіх рівнів акредитації за рахунок коштів Державного бюджету України. При цьому навчальні програми необхідно зорієнтувати на можливу практичну діяльність в осередках народного мистецтва. Сьогодні осередкам особливо потрібні сучасні організатори виробництва, спеціалісти з маркетингу, виставкової діяльності, технологи. Домашнє учнівство й надалі залишатиметься єдиним шляхом успадкування й розвитку традицій гончарних осередків України. Зважаючи на їх катастрофічний занепад у 1990-х роках, його функції успішно могло б продовжити шкільне учнівство, але це вже сфера реалізації державної освітньої політики і розвитку національної культури, своєрідними форпостами якої постають осередки народної художньої культури. На часі видання нового науково-популярного часопису «Гончарство в школі», який би надавав науково-теоретичну, методичну, практичну, інформаційну допомогу вихователям дошкільних закладів, учителям загальноосвітніх шкіл і викладачам системи вищої школи; узагальнював проблематику й пропагував український і світовий досвід вивчення гончарства; визначав перспективні напрямки розвитку мистецтва і технології кераміки. Завданням на прийдешні десятиліття має стати відродження України як світової керамічної держави. Досягнення цієї мети буде нашим внеском у розбудову НовІтньої України, розвиток її економіки і духовний поступ Українства. 1. Перекличка веков: Размышления, суждения, высказывания /Сост. В.Г.Носков. – М.: Мысль, 1990. – С.345. 2. Там само. – С.347.
|
|
