ГОНЧАРНІ ОСЕРЕДКИ УКРАЇНИ:
ВІД ЗЕНІТУ ДО ЗАХОДУ

Межа ХІХ-ХХ ст. стала піком у розвитку народного гончарства в Україні. На цей час дослідниками зафіксовано найбільшу кількість гончарних осередків (більше 700) з чисельністю гончарів у них від 1 до 400 осіб (найбільші – Опішне, Адамівка, Цвітна, Дибинці), найбільшу кількість гончарів (близько 10000) та членів їхніх родин, зайнятих у гончарстві (до 20000). Зеніт гончарської культури прикметний і найширшим асортиментом, і найвищими художніми достоїнствами глиняних виробів.

Одночасно наприкінці ХІХ ст. з’явилися перші відомості про спад гончарного виробництва і тенденцію до його занепаду в умовах жорсткої конкурентної боротьби з фабрично-заводською промисловістю. Ось лише деякі свідчення тогочасних дослідників гончарства:
1894, Катеринославщина: «В настоящее время гончарство в Новомосковской волости приходит в упадок...» [11, с.165; тут і далі всі підкреслення в цитатах зроблено головним редактором]; 1913, Поділля: «Для современного положения гончарства характерно замечаемое во всех гончарских пунктах падение отрасли... Количество семейств, занятых промыслом, уменьшается» [13, с.19, 20];
1926, Чернігівщина: «Подводя итог всему сказанному о гончарстве южной Черниговщины, приходится отметить его несомненное падение за последние десятилетия. Умерло кафельное производство, исчезают фигурные сосуды, исчезли наиболее пышные и богатые виды орнамента. Причина этого лежит в изменении экономических условий и прежде всего в падении благосостояния крестьянства и мещанства в городах» [21, с.58]; 1929, Поділля: «Не можна не помітити, що бубнівське ганчарство стоїть під загрозою можливого занепаду... Певну тенденцію до занепаду доводиться спостерігати й по багатьох інших ганчарних пунктах Поділля, Київщини, Полтавщини, Чернігівщини, то-що. Явище це відзначили ще земські дослідники» [23, с.185].

Цей негативний процес чимдужче посилювався приблизно до середини 1920-х років, а з кінця 1920-х років став особливо інтенсивним. Більшість гончарних осередків в Україні припинили своє існування до початку 1950-х років.

Наприкінці ХІХ століття все відчутнішою ставала конкуренція народному гончарству з боку фабрично-заводської промисловості. Невпинно виникали фаянсові заводи, які з кожним роком нарощували виробництво столового посуду; промислові підприємства пропонували нові види металевого посуду, що поступово входив у побут населення, замінюючи череп’яний кухонний посуд. Одним із перших фатальні наслідки для гончарства від подальшого розвитку фарфоро-фаянсової промисловості передбачив ще в 1894 році відомий дослідник кустарних промислів Ф.Корольов. Він, зокрема, писав: «...Близ Харькова, в Будах, известный производитель фарфоровой посуды Кузнецов основал большой завод, где, между прочим, приготовляют для простого народа дешевую посуду, значительно лучшую, чем приготовляют кустари; если они не обратят на это обстоятельство внимание, то завод Кузнецова в скором времени убьёт кустарное гончарство» [6, с.411]. А за рік до цього, 1893 року, під час обстеження гончарних осередків Полтавської губернії археолог і етнограф Іван Зарецький звернув увагу на негативний вплив продукції Матвія Кузнєцова, що виявлялося в падінні попиту на гончарний посуд. Він писав: «...Привозится на наши ярмарки дешёвая фаянсовая посуда, которая, по выражению гончаров, «пидопличует» их, т.е., против которой местная гончарская посуда не в силах конкурировать ни по дешевизне, ни по красоте» [4, с.113]. Дослідник кустарних промислів О.Прусевич у 1916 році також свідчив, що і на Поділлі «в село начинает проникать опасный конкурент кустарных изделий – эмалированная и фаянсовая фабричная посуда» [13, с.20]. Він же звертав увагу на «вытеснение глиняной посуды эмалированною (в Гайсине) и чугунною (в Верховке)» [13, c.20].

Стрімкий розвиток промисловості поглиблював системну кризу в кустарному гончарному промислі, пов’язану зі змінами в характері суспільного виробництва і в повсякденному побуті населення. Розвиток міської інфраструктури й значна пролетаризація селянства об’єктивно вели до звуження сфери застосування глиняних виробів, основним споживачем яких на початку ХХ ст. були жителі сіл та хуторів [14, с.259]. Тому гончарі змушені були пристосовуватися до нових потреб населення. Перші спроби пристосувати гончарний посуд до умов зростаючої конкуренції з боку фаянсової промисловості зробили ще в другій половині ХІХ ст. коропські гончарі, зокрема Мосій Пузирь із синами Григорієм і Лаврентієм та Никифор Веприк. Проте, незважаючи на всі зусилля, численні експерименти і вдосконалення технологічного процесу, на 1890-ті рр. їхня діяльність почала згортатися: «Невдачи втомили Пузирів і, не дивлячися на все бажання удосконалити й розвинути своє виробництво, воно у них увесь останній час занепадає й скорочується через конкуренцію дешевого Кузнецовського посуду» [17, с.378]. Через тридцять років їхні пошуки відновив коропський гончар І.П.Фігура, який у середині 1920-х років, за свідченням українського етнографа Євгенії Спаської, почав виготовляти «різнокольоровий формований посуд, за зразки бере фаянсові речі...»
[17, с.369]. Але й цей почин зазнав фіаско. Наприкінці ХІХ ст. гончарі багатьох інших гончарних центрів прагнули впроваджувати у виробництво нові форми посуду, які б відповідали тогочасним запитам. «...Сучасне життя і попит на більш делікатну посуду примушує гончарів робити і чайники, і чашки, і блюдця, окрім простих горшків та мисок; задля середніх верств суспільства міського привозять вони у Полтаву, Зіньків та другі повітові міста кухонну та столову посуду, попільниці і таке иньше» [15, с.56], – писав у 1905 році Михайло Русов про опішненських гончарів. А ось свідчення з деяких інших регіонів: § У 1924 році на київських базарах Євгенія Спаська побачила «новый тип – копилки [...]. Вся посуда прежних типов, прибавились лишь кастрюля плоская, широкая посудина с ручкой» [17, с.358, 359]; Гончарі Бубнівки на початку 1920-х років усе більше виготовляли «казанків» – «такий горщик, що, ніби, як той казанок чавунний зроблений [...]. «Казанками недавно почали робить; давно, як діди наші робили, казанків цих не знали; недавно на їх мода пішла [...]. Тарілки, як кажуть гончарі, почали робити порівнюючи недавно [...]. Теперішні бубнівські вазки безперечно відбивають на собі форми міських супових ваз...» [23, с.146, 152]. У 1927 році Марія Фріде спостерегла в Бубнівці, як під міським впливом також почали робити «кухлятка», подібні до фабричних молочників» [22, с.83].

Подібні явища спостерігалися в усіх гончарних осередках України аж до початку 1930-х років, коли почала реалізовуватися державна політика ліквідації гончарів-кустарів як професійної групи. Але приреченість цих кволих спроб вижити в ринкових умовах переховувалася в механістичному ставленні гончарів до видозмін у асортиментному складі власної продукції: замість пошуків своєї самобутньої ніші в економічній системі держави, вони стали на шлях мавпування, тобто копіювання виробів фабрично-заводської промисловості. Марія Фріде писала, що в Бубнівці 1920-х років «форму «ваз» запозичено від міських мисок на борщ. Тільки міським впливом можна пояснити, що подекуди виробляють чашки та блюдця» [22, с.84]. Попит на такі речі, звісно, не міг бути довготривалим. Зростаюче промислове виробництво наповнювало ринок усе більшою кількістю дешевого посуду, з яким гончарні вироби не могли конкурувати. Ось так, нічого нового не пропонуючи, власною безініціативністю кустарі пролонговували агонію гончарного промислу як галузі економіки, у тому числі й кустарної промисловості. За таких обставин земським діячам нічого не залишалося, як тільки констатувати: «Появление на рынках фабричного товара повлияло – как, впрочем, и в других старых отраслях кустарного труда – губительно на гончарный промысел: он стал быстро идти к упадку, были утеряны способы изготовления глазури и стали исчезать оригинальнейшие украинские формы и орнаменты посуды» [5, с.38].

Традиційне гончарство поступово випадало з контексту економічних реформ і економічного поступу в цілому, які пов’язувалися насамперед з розвитком промисловості, у тому числі й фарфоро-фаянсової. Супутніми несприятливими факторами навіть для тимчасової стабілізації ситуації в тогочасному гончарстві були значне подорожчання палива, глини, свинцю, відсутність налагодженого збуту виробів, неможливість отримання дешевих кредитів, бездоріжжя. Занепаду гончарства сприяло й поступове падіння купівельної спроможності населеня в революційні та наступні за ними роки. Наприклад, «характерна риса бубнівського ганчарства давніх часів – це виріб дуже великих горщиків. Теперішні ганчарі не роблять таких горщиків і кажуть, що вже кілька десятків років покинули їх робити. Занепад цього виробництва пояснюють тим, що «тепер люди побідніли й не справляють оказій, як перше, коли кликали до себе мало не ввесь куток (села)» [23, с.147].

Об’єктивному процесу занепаду гончарства не змогли протистояти численні земські ініціативи, спрямовані на технічне вдосконалення виробництва та художню освіту кустарів. Створювані земствами кустарні склади, популяризуючи твори лише поодиноких кустарів-гончарів, які відчували кон’юнктуру ринку й продукували гончарні вироби, що в більшості випадків заперечували недавні традиції в гончарстві, ще більше поглиблювали кризу в промислі. Задовольняючи вподобання і смаки новітнього часу, вони формували нову гончарську естетику, яка все більше заперечувала попередні формотворчі та художньо-стильові надбання містечково-сільського гончарства. Більшість гончарів економічно й психологічно неспроможні були швидко переорієнтуватися на нові потреби доби. Продукуючи форми посуду, розраховані не на сьогоденні побутові реалії, а породжені традиційно-побутовим укладом минулих епох, вони були приречені на поступове професійне виродження.

Не дали сподіваного результату – піднесення гончарства – й зусилля земців щодо організації гончарних шкіл, зразково-показових майстерень і пересувних інструкторських пунктів, які не змогли охопити своїм впливом більшість кустарів, запровадити новітні прийоми роботи, технологічні вдосконалення, «осучаснити» традиційні психологічні настанови в ставленні майстрів до справи. Неефективність навчальних закладів усвідомлювалася й самими земськими діячами. Один із них – полтавець Віктор Василенко – у 1902 році писав: «Технические знания питомцев образцовых земских ремесленных мастерских остаются единоличным достоянием обученных, без распространения полученных знаний в народной массе» [1, с.63].

У 1883 році Полтавське губернське земство надрукувало в Санкт-Петербурзі альбом «Мотивы малороссійскаго орнамента гончарнаго производства», в якому подано 21 кольорові таблиці з основними мотивами мискових орнаментів та головними формами гончарних виробів Полтавщини. Як зазначили в післямові видавці, «Полтавская губернская управа... полагала, что изданием рисунков гончарнаго орнамента она окажет несомненную услугу как художественной промышленности, так и знатокам и любителям местного народного творчества в той или другой области производства» [8, с.534]. Насправді ж, ані цей альбом, ані багато інших, що видавалися Полтавським губернським земством та в деяких інших регіонах України, не те що посутньо, а взагалі ніскільки не вплинули ні на загальний стан народного гончарства, ні на подальший розвиток художньої промисловості. Кустарі орієнтувалися на сьогочасні потреби населення й ніколи не робили спроб відновлення архаїчних форм посуду і орнаментики, й навіть тих, які відходили в небуття на їхніх очах. Отож, усі земські видання, як і всі наступні аж до сьогоднішнього дня початку ХХІ ст., практично не впливали на існуючу художню практику, незважаючи на задекларовані в них наміри упорядників. Вони завжди мали й матимуть з моменту виходу в світ лише історичне значення, а не сподіване практичне, бо, по суті, тільки фіксують певні досягнення в той чи інший історичний період і неспроможні виконувати серйозну заохочувальну, стимулюючу функцію.

У 1920-х роках ознаки прогресуючого занепаду ремесла вже чітко усвідомлювалися і в середовищі гончарів. Лідія Шульгина писала про те, що в Бубнівці «старі ганчарі досить іронічно ставляться до сучасної роботи. «Хіба тепер гончари! Робит півсотні, 60 штук на день, та ще син допомагає місити» [...]. Старі ганчарі здебільшого досить скептично ставляться до писання нинішніх ганчарів. Кажуть, що «теперішнє писання пусте». «Гарне писання» було за дідів, за батьків, «за нас», коли молоді були такі ганчарі, як Афоня Герасименко, Яків Ганчар, то-що, тоб-то 35-40 років тому» [23, с.126, 135]. Фактором, який ізсередини руйнував гончарську культуру, професійну звичаєвість, було наростаюче зневажливе ставлення до гончарської праці і з боку майстрів: «Сами ганчарі вважають свою роботу за тяжку та мало прибуткову, тому не змушують до цього синів: «Треба ще йти вчитися в таку паскуду... Як би я мав звідки жити, я б її заплював цю роботу» (Ригір Ганчар) [23, с.156]. Хоча той же старий гончар і шкодував, «що переводиться «колишня слава» [23, с.157]. Зневага гончарів до власної професії мала негативний суспільний резонанс, формувала громадську думку про неперспективність успадкування гончарських традицій. Під її впливом руйнувався прадавній і найефективніший спосіб передачі професійної майстерності – домашнє учнівство [12, с.179]. «Загально тепер доводиться спостерігати, що ганчарі не мають учнів, бо молодь не хоче вчиться на ганчаря, а через це нинішнє покоління ганчарів навряд чи буде мати наступників. Подібне до цього бачимо й по інших ганчарських пунктах, де, як загальне явище, число ганчарів зменшується» [23, с.185].

На початку ХХ ст. в українському суспільстві ще жило переконання, що гончарство переживає тимчасові труднощі, за якими знову можливий інтенсивний розвиток. У 1916 році О.Прусевич писав, що «в народе, однако, живет убеждение, что гончарство не может выродиться потому, что «каша и борщ, сваренные в эмалированной посуде, не будут иметь того вкуса, как из глиняного горшка». Народ не порвал ещё со своей самобытной культурой и расписанная доморощенным художником миска радует взор крестьянина. Фабричная фаянсовая посуда пока не может конкурировать с местной глиняной по цене и кроме того местная посуда по форме несомненно более отвечает народным требованиям» [13, с.20]. Проте з кожним роком собівартість виготовлення глиняного посуду ставала все вищою: це був один із факторів, що змушував гончарів спрощувати форми виробів, відмовлятися від багатого орнаментування і застосовування поливи. «Теперішній посуд гірше від колишнього: він не такий тривалий, не такий «вироблений», не такий масивний, фарби не такі ясні, візерунок не такий багатий, полива швидко лущиться, взагалі в роботі почувається ганчарева недбалість» [23, с.187], – писала про це Лідія Шульгина.

Одночасні спроби підвищувати вартість посуду під час його реалізації («ціни на вироби зросли мало не тричі, проти дореволюційних» [23, с.185]) мали ефект бумеранга – дорогий посуд не тільки погано продавався, а й навертав покупців до дешевших фабричних виробів: «Тепер селяни уживають вазок щораз рідше, бо ганчарі дорого продають їх (по 1-1,5 карб.), через це попит на них меншає. [...] ...На дорогий посуд, кажуть, тепер купців нема» [23, с.152, 153].

Наперекір об’єктивним економічним і суспільним процесам у житті країни творча, наукова інтелігенція все ще втішалася ілюзіями [і робить це донині!] про можливе відродження гончарства через вплив на нього державних і громадських установ культурницького спрямування і культурологічно-ідеологічних організаційних заходів. Лідія Шульгина, наприклад, наприкінці 1920-х років патетично писала: «...Потреба піднести виробництво набуває великого значення, й доводиться тільки щиро вітати ті широкі плани в справі раціоналізації технологічного боку промисла, налагодження економічної його сторони та організації експорту бубнівських виробів, що їх намітив Кустарний Відділ Київського С.-Г. Музею. І треба тільки побажати як-найскорішої реалізації цих планів та здійснення тих конкретних заходів, що потрібні для дальшого розвитку бубнівського ганчарства» [23, с.187]. (Та й навіть автор цих рядків через півстоліття після Лідії Шульгиної продовжував вірити в можливе відродження гончарства у його класичній формі, про що не раз писав у своїх статтях). Проте гончарство, яке на той час ще залишалося вагомою галуззю традиційного виробництва, кустарним промислом, регресувало, підкоряючись економічним законам розвитку й ніскільки не реагуючи на заклики науковців і мистців відроджуватися. І хоча в середині 1920-х років і був «попит на ганчарські вироби ще дуже великий» [23, с.187], але вже через кілька років почала втілюватися більшовицька політика, спрямована на ліквідацію кустарництва як форми малого приватного бізнесу. В найбільших гончарних осередках створювалися артілі, куди влада примушувала вступати гончарів. Майстри, які продовжували власне домашнє виготовлення посуду, обкладалися непомірними податками, які унеможливлювали довготривале заняття родовою справою.

У цій статті подано достатньо прикладів, які ілюструють закономірний рух гончарних осередків від зеніту свого розвитку до занепаду. Деградація традиційного гончарства в його поодиноких родових обійстях триває й донині. Тут зумисне використано багато цитат із публікацій про стан гончарних осередків України 1890-х-1920-х років, коли розвиток гончарства відбувався природно, відповідно до економічних законів розвитку суспільства, і не залучалися матеріали 1930-х-1980-х років, коли тоталітарний комуністичний режим розвивав економіку всупереч загальним закономірностям її еволюції, підлаштовуючи її під ідеологічні гасла і догмати. За російського панування в Україні реальний стан художніх ремесел і промислів традиційно фальсифікувався. Нові діячі й ідеологи совєтської культури, на противагу об’єктивним тенденціям розвитку народного мистецтва, заявляли, що давні осередки народної творчості «ждут освобождения, чтобы покрыть страну расцветом творчества – этого ещё не знали 15 лет назад. Это обнаружила лишь выставка крестьянского искусства 1923 года... Оценка старого и возрождение народного искусства начато теперь наряду с общим переустройством жизни» [10, с.18]. Час від часу влаштовувалися й інші всеукраїнські та всесоюзні виставки народного мистецтва, які мали засвідчувати його неухильний розквіт. З тією ж ідеологічною метою видавалися альбоми з «кращими» виставковими творами, автори чи упорядники яких змагалися в уславленні тоталітарного режиму і його «батьківського» піклування про народних майстрів. Ось деякі приклади:

• Українські виставки в Москві і Ленінграді (1936): «Только Великая социалистическая революция и единое действие пролетариев великорусских и украинских, под руководством большевистской партии свергнувших иго помещиков и капиталистов, обеспечили пышный расцвет народного искусства. Только после революции открылись широкие просторы для творчества народных мастеров социалистической Украины» [19, с.8].
«Народным массам жить стало радостно. Как никогда, перед народным творчеством во всех его областях открыты огромные возможности, широчайшие перспективы [...]. Выставка украинского народного искусства... является показателем могучего подъёма и расцвета украинского народного искусства...» [2, с.9];

• Виставка народної творчості і художньої промисловості в Києві (1949): «Більшовицька партія і радянський уряд створили всі умови для того, щоб декоративне мистецтво українського народу могло неухильно рости і розвиватись» [7, с.5];

• Виставка народного декоративного мистецтва УРСР (1963): «У багатогранній соціалістичній культурі українського народу яскравими барвами сяє його прекрасне і самобутнє народне мистецтво. Вирісши на ґрунті вікових традицій, воно розквітло повним цвітом у роки Радянської влади» [20, с.5].

Підсумовуючи понад півстолітній період розвитку народної культури в совєцькій Україні, мистецтвознавці свідомо кривили душею, неправдиво стверджуючи, немовби «умови радянської дійсності забезпечили небачене піднесення і розквіт усіх видів народних художніх промислів. [...]. Сучасний розвиток народних художніх промислів є переконливим свідченням хибності теорій про відмирання народного традиційного мистецтва у вік технічної революції» [9, с.5, 6].

Як бачимо, у тоталітарному суспільстві було накладено табу на об’єктивний аналіз національних закономірностей розвитку народної художньої культури. Мистецтвознавці не сміли говорити про приреченість більшості осередків народного мистецтва, про об’єктивне виродження їх, бо це однозначно тлумачилося б впливом державної системи й кваліфікувалося б як антидержавна націоналістична діяльність. Тому повсюдно говорили тільки про «розквіт» художньої творчості аж до небачених масштабів мистецького виображення народних мас. Насправді ж, совєтська державна машина до певної міри загальмувала (але не зупинила!) процес занепаду гончарних та інших осередків народного мистецтва, зробивши їх ідеологічним забралом у пропаганді переваг соціалізму.

Совєцькі стереотипи про уявне відродження гончарства, як уже зазначалося, ще й донині живуть у середовищі творчої еліти, а тому ілюзорні заклики до відродження народних промислів і ремесел часто зустрічаються на шпальтах газет і журналів, лунають із гучномовців, виголошуються на наукових зібраннях. Саме такими хибними уявленнями про можливість «пересадження» на новоукраїнський ґрунт рудиментарних фрагментів совєтського буття спричинене прийняття Закону України «Про народні художні промисли» (2001), який від моменту прийняття став мертвонародженим, оскільки спрямований не на розвиток народного мистецтва, а на «відродження» художньої промисловості, яка завжди була і буде сурогатом справжньої народної художньої культури; закон є антиісторичним за своєю суттю і утопічним за задекларованими в ньому намірами.

В окремі періоди ХХ ст. гончарство й дійсно немовби оживало: збільшувалася кількість майстрів, зростав загальний обсяг виробництва глиняного посуду, що утверджувало в українському суспільстві думку про можливість відродження колишньої слави гончарського ремесла. Проте рушієм кожного такого «відродження» були не ідеологічні, культурницькі потуги національно-свідомої частини населення країни і її провідників, а виключно ситуативна економічна необхідність, викликана суспільними потрясіннями й розвалом економіки. Так було в роки революції і громадянської війни (1917-1921), ІІ Світової війни (1941-1945) та впродовж десятиліття після кожного такого лихоліття. У 1926 році Євгенія Спаська, наприклад, свідчила: «Недавно у Н.-Сів. зачинено керамічну майстерню... [...]. Головне, що там виробляли – труби, димарі та звичайний посуд, який задовольняв новгород-сіверців під час революції, коли не було завозу фаянсу» [17, с.366].

Ще в 1892 році дослідник кустарних промислів Ф.М.Корольов писав: «... Для дальнейшего развития дела кустарных промыслов [...] необходимо ходатайствовать об издании следующего законоположения: кустарные производства не подлежат никакому обложению ни в пользу земской, ни в пользу государственной казны» [6, с.414]. Ця слушна пропозиція так і не була почута законодавцями ні Російської імперії, ні Совєцького Союзу. Не стала вона, на жаль, нормою і новітнього українського закону «Про народні художні промисли», проте стала ще одним підтвердженням байдужого ставлення держави до народної художньої культури.

Занепад і відмирання давніх осередків народного гончарювання – європейська закономірність ХХ ст., тісно пов’язана з докорінною зміною домашнього побуту людини. Традиційне гончарство – явище традиційно-побутової культури доби провідної ролі натурального господарства. У новітніх економічних умовах воно втратило підґрунтя для подальшого сталого розвитку в старих (архаїчних) організаційних формах. У європейських країнах гончарство вже понад півстоліття як втратило ознаки колективної творчості й трансформувалося в приватну гончарську практику окремих майстрів і художників-керамістів. Тільки тепер ці сутнісні видозміни відбуваються на всьому постсовєтському просторі. Входження України в світовий ринок, капіталізація всіх сфер суспільного життя країни роблять нас свідками завершального етапу зникнення традиційних осередків народного гончарювання (але не гончаротворення!) в Україні. Подальший розвиток гончарства у формі промислу (художньої промисловості) за умов ліквідації тоталітарного політичного режиму став неможливим. Тому в майбутньому розвиток гончарства бачиться не у «відродженні» гончарних осередків з масовим виробництвом гончарного посуду, а у розвитку індивідуальної творчості окремих майстрів, приватних майстерень. Використання ж ними чи заперечення давніх народних традицій значною мірою залежатиме від національного клімату в державі, від бажання й спроможності державців утверджувати новочасні суспільні ідеали, основані на спадщині національної культури; від усвідомлення того, що зовні байдужа, споглядальна позиція урядовців насправді є санкціонованою підтримкою американізованої, бандитської культури.

Очевидячки, невдовзі не доведеться говорити про сучасні осередки народного гончарства: ще «живі» осередки мають дві перспективи – відійти в небуття або ж реформуватися, за активної участі органів місцевої влади і місцевого самоврядування, у центри художньої культури і туризму. Окремі з них, зусиллями творчої інтелігенції і за підтримки держави, розвиватимуться як центри гончарської культури України через заснування в них музеїв гончарства, шкіл мистецтв, відкриття приватних гончарних майстерень, розвиток у них туризму. Прикладами тут можуть бути такі визначні гончарні осередки України, як Опішне і Косів.

Глобалізація світового простору, уніфікація, інтернаціоналізація майже всіх виявів повсякденного життя українців вихолощують національно-духовну наповненість сучасної кераміки, змінюють усталені форми посуду, руйнують етнічні естетичні стереотипи і традиційні уявлення про Красу. Виродження культури народного гончарювання в Україні в цілому відповідає тенденції до занепаду національної культури на теренах України під тотальним наступом західної ідеології. За нинішніх інтеграційних процесів, відкритості кордонів і незахищеності національної культури етнічна специфіка народної художньої культури може втриматися лише в державах, уряди яких сповідують національні духовні цінності і культивують серед співгромадян історичні традиції й естетичні стереотипи. Заохочувана урядовцями «мода» на національне спроможна консолідувати суспільство значно ґрунтовніше, аніж будь-які інші елементи суспільної свідомості.

Історичний досвід свідчить, що на терені України впродовж останніх 200 літ жодному діячу науки, культури, мистецтва або чиновнику, жодній приватній чи державній установі не вдалося відродити до повноцінного життя жодного завмерлого гончарного осередку. Подібні спроби неодноразово робилися й за межами України, але і в інших країнах вони були безплідними. Ще в 1927 році професор Л.Г.Оршанський писав про це так: «Отдельные энтузиасты, особенно в Германии, 2-3 человека во Франции, в Англии – один только Рескин и лишь отчасти В.Моррис, делали совершенно бесплодные попытки вызвать к жизни крестьянское творчество и старинные художественные промыслы, а у горожан – любовь к деревенскому искусству. Движение это по своей идеологии очень интересно, на него потрачено много искренности, доброй воли, хороших слов и материальных средств, но мало здравого смысла – и результаты этого своеобразного «лицом к деревне» ко времени начала войны равнялись нулю. После войны такое меценатство ещё безнадёжнее... [10, с.7]. І навіть багаторічні спроби підтримки майстрів у існуючих осередках з часом зводилися нанівець логікою їх подальшого існування в постійно змінюваних умовах економічного життя. Будь-які зусилля в цьому напрямку завжди мали і матимуть тимчасовий характер. Пожвавлення творчого життя в осередку, як правило, ув’язується з часом активної діяльності в ньому певної групи майстрів чи окремої харизматичної особистості, зусилля яких, на жаль, не успадковуються їхніми наступниками, а тому поступ так і завершується через декілька років інерційного руху після відходу ініціаторів. Так було з колосальним обсягом роботи щодо підтримки кустарів, здійсненої губернськими земствами протягом 1880-х-1910-х рр. Вони дали могутній поштовх подальшому розвитку окремих осередків гончарства, позитивний вплив яких і досі відчувається в окремих із них. Але будь-яка суспільна, національно значуща ідея для своєї багатолітньої реалізації потребує багатьох рук і щирого подвижництва, яких завжди бракувало українцям, принаймні впродовж ХХ століття, як не було й належної підтримки з боку провідників держави. Згадаймо тут майже винятковий приклад художника-кераміста, сина гончаря із села Жорнище, що на Вінниччині, Петра Ганжі, який наприкінці 1960-х-на початку 1970-х років своєю активною діяльністю в гончарській столиці України – Опішному – витворив унікальну творчу атмосферу, яка справила потужний вплив не лише на опішненських гончарів, а й взагалі на духовне життя в Україні. Від середини 1970-х років, коли Петра Ганжі вже не було в Опішному, місцеве гончарство почало втрачати високий дух творчості, ауру одухотворення глини, і цей процес тепер доходить фіналу з відходом корифеїв опішненського гончарства, виплеканих мистецьким і організаторським талантом Петра Ганжі.

А ось приклад іншого спрямування зусиль на утвердження гончарного осередку, коли пріоритетом стала не стільки робота з майстрами і творення самобутньої гончарської атмосфери, скільки оновлення матеріально-технічної бази гончарного виробництва. Протягом 1983-1985 років, за ініціативою васильківського художника-кераміста Григорія Денисенка, на його батьківщині – в селі Олешня, що на Чернігівщині, – було «побудовано на рівні сучасних техніки і технологій керамічну базу. Цех уже виробляв продукції в асортименті більше 20 зразків [...]. Та не так сталося, як гадалося [...]. Знайшлись же такі місцеві пройдисвіти, які через «прихватизацію» привласнили і знищили таку прекрасну керамічну базу [...]. Це злочин» [3, с.27].

Протягом останнього десятиліття триває експеримент Національної спілки майстрів народного мистецтва України зі створення матеріальної бази для розвитку народного гончарства в славетній Бубнівці. Проте про ефективність цих заходів задля утвердження традиційного подільського гончаротворення можна буде говорити не раніше, аніж через десять років.

Безрезультатно завершилися і спроби львівської творчої інтелігенції відродити Гавареччину як унікальний центр димленої кераміки. Зусилля Львівського Товариства Лева, подвижництво художника-кераміста Ярослава Славінського та багатьох інших ентузіастів народного мистецтва привернули увагу громадськості до нагальних проблем осередку, але так і не переконали органи місцевої влади в необхідності конкретних дій у цьому напрямку. Більше того, нині село нагадує руїну – у центрі поселення бовваніють пограбовані школа, клуб, магазин, далі – напівзруйновані хати. Моторошно стає від споглядання цього самобутнього талантами куточку України, злочинно занедбаного місцевою владою...

З огляду на викладені вище міркування, сьогодні, як ніколи, важливо зберегти свідчення гончарської культури минулих епох. Перед сучасними керамологами постає державної ваги завдання: фундаментально обстежити існуючі й колишні гончарні осередки, записати спогади майстрів, зафіксувати на плівку технологічні прийоми роботи, зібрати глиняні вироби, гончарські інструменти, зафіксувати професійну лексику. Усе це дозволить сформувати унікальний банк етнографічних даних, значення яких для самоідентифікації, самоствердження, відтворення етнічної історії українців, ідеологічного обґрунтування розбудови Української Держави тільки в майбутньому буде належно поціновано.

© Олесь Пошивайло, головний редактор